Любовь Божья

Мерцаньем звезд далеких безразлично
Был поворот дороги озарен.
Дорога шла вокруг горы Масличной,
Внизу под нею протекал Кедрон.
Лужайка обрывалась с половины.
За нею начинался Млечный путь.
Седые серебристые маслины
Пытались вдаль по воздуху шагнуть.
В конце был чей-то сад, надел земельный.
Учеников оставив за стеной,
Он им сказал: “ Душа скорбит смертельно,
Побудьте здесь и бодрствуйте со мной”.
Он отказался без противоборства,
Как от вещей, полученных взаймы,
От всемогущества и чудотворства,
И был теперь, как смертные, как мы.
Ночная даль теперь казалась краем
Уничтоженья и небытия.
Простор вселенной был необитаем,
И только сад был местом для житья.
И, глядя в эти черные провалы,
Пустые, без начала и конца,
Чтоб эта чаша смерти миновала,
В поту кровавом он молил Отца.
Смягчив мольбой смертельную истому,
Он вышел за ограду. На земле
Ученики, осиленные дремой,
Валялись в придорожном ковыле.
Он разбудил их: “Вас Господь сподобил
Жить в дни мои, вы ж разлеглись, как пласт.
Час Сына Человеческого пробил.
Он в руки грешников себя предаст”.
И лишь сказал, неведомо откуда
Толпа рабов и скопище бродяг,
Огни, мечи и впереди - Иуда
С предательским лобзаньем на устах.
Петр дал мечом отпор головорезам
И ухо одному из них отсек.
Но слышит: “Спор нельзя решать железом,
Вложи свой меч на место, человек.
Неужто тьмы крылатых легионов
Отец не снарядил бы мне сюда?
И, волоска тогда на мне не тронув,
Враги рассеялись бы без следа.
Но книга жизни подошла к странице,
Которая дороже всех святынь.
Сейчас должно написанное сбыться,
Пускай же сбудется оно. Аминь.
Ты видишь, ход веков подобен притче
И может загореться на ходу.
Во имя страшного ее величья
Я в добровольных муках в гроб сойду.
Я в гроб сойду и в третий день восстану,
И, как сплавляют по реке плоты,
Ко мне на суд, как баржи каравана,
Столетья поплывут из темноты”.

* * *

Искала я таинственное племя
Тех, что средь ночи остаются зрячи,
Что в жизни отменили срок и время,
Умеют радоваться в плаче.

Искала я мечтателей, пророков,
Всегда стоящих у небесных лестниц
И зрящих знаки недоступных сроков,
Поющих недоступные нам песни.

И находила нищих, буйных, сирых,
Упившихся, унылых, непотребных,
Заблудшихся на всех дорогах мира,
Бездомных, голых и бесхлебных.

Сёстры, как мы себя ведём?
Как говорим и как живём?
Смиренны ли или горды?
Болтливы мы или тихи?

Являем ли собой Христа?
Почтенны ль к братьям мы всегда?
Заглянем в сердце мы своё!
Посмотрим каково оно!

Сегодня в церкви сёстры учат!
И братьев ставят ни во что!
Их все ошибки подмечают
И укоряют колко, зло.
А где же к братьям уваженье?

Где трепет пред Главой Христа?
Сестра должна ходить в смиреньи,
Быть молчалива и кротка!
Сейчас же всё совсем иначе!

Жена не хочет промолчать,
Ей слово нужно своё вставить,
Ошибки братьям показать!
А брат – глава жене!
Поставлен он Христом.

И слушать, сёстры,
Мы должны его во всём!
И если брат ошибку совершит –
Господь его поправит,всё решит!

А мы раз видим брат не прав –
Должны в молитве Богу всё отдать.
О, сёстры, мы часто так грешим
Всё потому, что много говорим!

Так будем же смиренными во всём,
Стремиться к Богу,
Пребывать с Христом!

Не устрашусь судьбы изменчивой, -
Могу ли Господу не верить?
Иду к Нему с мольбой доверчивой
В знакомые стучу я двери.

Стучу с надеждой, без сомнения,
Ему вверяю боль и хлопоты,
Он не увидит огорчения,
И не услышит слова ропота.

Я не посмею недоверием
Набросить тень на волю Вышнего,
Он полн любви и милосердия,
Он не пошлет страдания лишнего.

Я знаю, - Бог не ошибается,
Я знаю, - Бог творит, что нужно,
Что им сегодня допускается –
Ко благу завтра мне послужит

Не раз Христа зрікались добровільно
І знову розпинали на хресті,
А потім каялись, ставали богомільні,
Вже, начебто, невинні і святі.
То ж скільки ще зрікатись Його будем
І нарікати, звісно, на життя?
Чи мало нам в многостраждальних буднях
Того, що не відкинеш в забуття:
Той чорний грім, що впав на землю чорну
І дикі дзвони, що на сполох б’ють,
Той плач живих за тими, хто учора
Пішов на цвинтар у останню путь?
Уже, мабуть, отямитись нам треба,
Прийти до розуму пора.
Хіба ж не Бог — Творець землі і неба —
Бажає нам безсмертя і добра?

Добавлено (25.05.2010, 20:15)
---------------------------------------------
Ім’я твоє — християнин
Ім’я твоє — християнин.
Чи мало це? А чи багато?..
Ти достеменно мусиш знати,
Сягнувши істини глибин.
Якою буде течія
Життя нестримного твойого?
Ще ждуть тебе круті пороги,
Гірка наруга над ім’ям.
Презирство многих — так було! —
Уже не раз на цьому світі.
Християнин — то значить світла
Твоя душа, як джерело.
То значить, є в тобі ота
Свята любов, що не вмирає,
На ранах кров’ю розквітає
У розіп’ятого Христа.
Тож не марнуй дарма хвилин,
Вклоняйся Богу, не Ваалу.
І знай, що важиш ти немало:
Ім’я твоє — християнин.

Добавлено (25.05.2010, 20:16)
---------------------------------------------
Буря
Покотило сонце день на захід…
Вітер небо міряє крилом…
Чайки з криком (полохливі птахи!)
Пролітають низько над човном —
Щось тривожить їхнє розуміння,
Суплять хмари брови до води…
Хвилі — наче гори! Де спасіння?
Як тепер до берега дійти?
Залива човна, перевертає —
Він ледь-ледь між хвилями стоїть,
А в човні Син Божий спочиває —
Серед шторму, притомившись, спить.
Хоч сердець дванадцять молодецьких
Силою веслують в буревій,
Море тільки в відповідь сміється:
«Що ви, люди, проти нас, стихій?»
І злякались учні: «Ми загинем!
Урятуй нас, Господи, спаси!
Бо усіх морська глибінь поглине!»
І тоді прокинувсь Божий Син.

Добавлено (25.05.2010, 20:19)
---------------------------------------------
Поститися
Поститися — щось більше, ніж не їсти
Напередодні релігійних днів.
Поститися — спокійно відповісти
Тоді, коли нас переповнив гнів.
Поститися — не день якийсь не пити
Напою, що нам серце веселить.
Поститися — за ворога молитися,
Коли він у гріху спокійно спить.
Поститися — це не голодувати,
Шокуючи нестримних ненажер.
Поститися — голодних годувати,
Щоб від нестачі хліба хто не вмер.
Поститися — не жалібно тужити,
Коли співає птаство весняне.
Поститися — у праведності жити.
Тоді і святість нас не обмине.

Добавлено (25.05.2010, 20:24)
---------------------------------------------
Два погляди

Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Але в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу
Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Тамувати гнів, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і — не нарікати.
Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.
Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:
Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким — вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.

Добавлено (25.05.2010, 20:28)
---------------------------------------------
Останнє слово завжди каже Бог...
[font=Optima]Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.
Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.
Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;
Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.
Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.
А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.
Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!
Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!

Добавлено (25.05.2010, 20:39)
---------------------------------------------
Буває, що слабнуть крила
Буває, що слабнуть крила,
І в серці одна надія,
Що в Тебе є надмір сили,
І Ти зберегти зумієш.
Хотіла б злетіть високо,
А ледве сягаю гілки,
Твоє ж уважнеє око
Пильнує мене настільки,
Що в мить, коли зовсім поряд
Шуліка на жертву чигає,
Своїм надійним покровом
Від нього мене ховаєш.
Не густо кормів. Навколо
Зимовий морозний простір,
Але й серед сніжного поля
Зернинка, зернинка… Вдосталь.
Як часто під вечір сніжний
Притулком мені бувала
Долоня, що брала ніжно
Й до ранку обігрівала!
Я вірю: весна настане —
Й полину углиб блакиті,
А поки що крила в’януть
І сили немає злетіти.
Та Ти мій Отець, Господь мій, —
І в серці живе надія,
Що візьмеш мене в долоні
І грітимеш, поки зміцнію

Добавлено (25.05.2010, 20:41)
---------------------------------------------
Буває так, що не буває слів…
Буває так, що не буває слів…
Блакить немов заволокло туманом
Таким густим, що шепче хтось: «Обманом
Для тебе стануть думи про політ!
Тобі наснились хмарами мандрівки.
Дивись під ноги! Ось твоє — земля».
Ні!!! За туманом світить звіддаля
Незгасним сяйвом неземна домівка.
Туман бажає заховать її,
А надто більше — затуманить пам'ять,
Щоби не свідкувала про реальність,
Як дух недавно линув від землі.
Як він купався у просторах вишніх
І пив натхнення із Господніх рук,
І ніс на землю, і вдягав у звук,
І було Слово — дальнім або ближнім.
Дух може й прагне кожен день в політ —
Він цим живе. Та щось буває з нами…
Ось хмари проливаються дощами,
Коли волога переповнить їх.
А в нас є сльози. Чаша до країв
Наповниться, й туман розвіють грози.
Коли немає слів, тоді говорять сльози,
І мова їх промовистіша слів.

Добавлено (25.05.2010, 20:43)
---------------------------------------------
Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.
Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.

Добавлено (25.05.2010, 20:48)
---------------------------------------------
Не та віра

Я жезлом вдарив по скелі,
Але джерело не забило.
Гукнув я в небесні оселі,
Та полум’я не злетіло.
За словом зробив все, як треба.
Ждав чуда всією душею.
Та не відповів Бог з неба
Так, як Іллі чи Мойсею.
Мабуть, що жезл в мене грішний,
І час, і молитва сіра.
О ні! Все те саме, не інше,
Ті ж самі слова — не та віра!

Добавлено (25.05.2010, 20:53)
---------------------------------------------
Твоя чаша в руці Господній

Твоя чаша в руці Господній,
Бог даремно краплин не зронить.
Тож і «завтра» твоє і «сьогодні»
У величних святих долонях.
І минуле твоє, й прийдешнє...
В ньому завжди незмінна воля —
Воля Того, чий зір безмежний,
Хто із неба дарує долю,
Хто тебе в грунт святий посіяв,
У якому зростати треба.
Знай, Господь все зерно провіє,
Щоб добірне знайти для Себе.
Щоб зібрати врожай багатий,
Він пошле і дощі, і спеку,
Дасть і силу, щоб нам стояти,
І наситить, бо ми ще далеко.
Ти — зернина. Долоні Божі
Підхопили тебе й тримають.
Сам ніколи дійти не зможеш,
Та є Той, Хто не відпускає.
Не томись. Будуть ще долини,
Але знай: тебе ждуть висоти.
Вже недовго — і відпочинеш,
А сьогодні ще є робота.
Боже око шукає чистих,
Ще шліфує, ще зерна віє.
Лиш такою ввійде наречена...
Тільки в небі все зрозумієш.
Твоя чаша в руці Господній,
Бог даремно краплин не зронить.
Бо у Нього твоє «сьогодні»,
«Завтра» також в Його долонях.

Тільки б дощі ще не впали холодними гронами,
Не розтоптали жорстоко Святеє святих,
Тільки б тополі не плакали, зламані грозами,
Не розітнули б високу блакить блискавки.

Тишу благаю, нехай заколише наїжену
Зграю вітрів, щоб почути, як ледве бринить
Срібна струна павутинки за темною шибкою,
Серцем відчути, як зерня калини болить.

Не сердитесь на них всерьез,
даже если они провинились,
Ничего нет дороже слез,
Что с ресничек родных скатились.

Если валит усталость с ног
Совладать с нею нету мочи,
ну а к Вам подойдет сынок
Или руки протянет дочка.

Обнимите покрепче их,
Детской ласкою дорожите
Это счастье, короткий миг,
Быть счастливыми поспешите.

Ведь растают как снег весной,
Промелькнут дни златые эти
И покинут очаг родной
Повзрослевшие Ваши дети.

Перелистывая альбом
С фотографиями детства,С
грустью вспомните о былом,
О тех днях, когда были вместе.

Как же будете Вы хотеть
В это время опять вернуться
Чтоб им маленьким песню спеть,
Щечки нежной губами коснуться.

И пока в доме детский смех,
От игрушек некуда деться,
Вы на свете счастливей всех,
Берегите ж, пожалуйста, детство!..

Спасибо за то, что Ты рядом,
Что любишь безмерно меня,
Мне большего в жизни не надо,
Да будет лишь воля Твоя.

Тебе непрестанно молиться,
В общенье с Тобой пребывать,
Вот цели, к которым стремиться,
Которых хочу достигать.

Чтоб только Тобой утешаться,
Чтоб только Тобой дорожить,
Наверное, большего счастья
На свете не может и быть.

А я так хочу быть сосудом,
Полезным в Господних руках,
Чтоб свет отражать Божий всюду,
Чтоб вместе быть с Ним в небесах.

Диана Лукьянец