Любовь Божья

«Сонце зійшло над землею,
а Лот прибув до Сигору».
Буття 19:23

Тихо сонце за обрій сіда
І спадає на землю туман...
Пастухи заганяють стада...
У долині шумить Іордан...

Десь багаття останнє горить...
Все змовкає у трепетну мить...
Спокій... Ніч... Лиш на схилі гори
Чоловік у зажурі стоїть...

Сивина і у зморшках чоло,
Шепіт вуст і стареча сльоза...
Тихо плаче знеможений Лот,
І здіймає свій зір в небеса.

Він пригадує пам’ятну ніч,
Коли ангел їх вивів разом:
Із сім’єю вони пліч-о-пліч
Залишили гріховний Содом...

Не звертаючи погляд назад,
Він спішив до спасіння свого,
І послухавшись Божих порад,
Швидко біг в заповітний Сигор.

Ось світанок осяяв весь край...
Лот та довго боровся зі злом...
Кілька кроків — і все: «Прощавай!
Прощавай, горезвісний Содом!»

Тішить душу захоплення щем:
«Все! Врятована моя сім’я!
І до цілі ми разом дійдем:
Дві доньки, моя люба і я!

Все — кінець... Озирається Лот:
Дві доньки, а дружини нема —
Лиш поміж палестинських висот
Стовп із солі поважно дріма.

Гіркий стогін зірвався із вуст,
В серці біль від розбитих надій:
«Боже мій! Я до Тебе молюсь!
Змилостився...Прости... Пожалій...»

Швидше вітру летів до гори,
Де застигла вона назавжди:
«Рідна... Мила!.. Озвись! Говори!
Повернися від мене не йди!»

Крик душі — невгамований жаль...
У риданнях упав їй до ніг...
Крає думка гостріша за сталь:
«Не вберіг... Не вберіг.. Не вберіг...»

«О, кохана! Пробач, о пробач,
Що тебе я одну залишив...» —
Крізь віки лине Лотовий плач,
Пориваються струни душі...

О Господь! Я благаю Тебе!
Хай Твій Дух мене завжди веде!
Поможи на шляху до небес
Не згубить почуття молоде.

Я до Тебе покликую знов!
У складнім і тривожнім житті
Дай пронести у серці любов,
Зберегти поривання святі...

Твоє Слово дає нам урок...
Я не хочу ридать у жалю!..
Я бажаю іти крок-у-крок
Із тією, яку полюблю!

...Відцвітає гіркий полин,
Вітер лине пустелею вдаль...
Лот стоїть на вершині один
І снує неутішно печаль...
Микола Савчук

Хтось може сміявся тихо,
А хтось і руками розводив:
На добре, а чи на лихо
З’явився цей муж в народі?

Давно вже того е знали,
Хіба що зі скриптів пророчих,
Щоб голосом, як зі сталі,
Хтось правду казав людям в очі…

Хоча над Йорданом вечір,
Не квапиться натовп додому.
Лунають слова Предтечі,
Очей проганяють утому.

«Покайся, невірний роде,
Покайтеся, кодло зміїне…»
І чисті Йордану води
Навіки ховають провини.

«Готуйте дорогу Богу,
Рівняйте стежки й долини…»
Іванові перестороги
Не мовкнуть ні на хвилину.

Він знав про Господні плани
І Правду упевнено сіяв…
…А зі століть туману
До людства ішов Месія.
Тарас Вихованець

В саду поволі мовкли голоси.
Хто — до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду… й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривалась почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!.. » — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице — як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять, гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященикам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу…
Тарас Вихованець

Стогнала ніч над полум’ям багаття,
Тріщало у вогні сухе галуззя.
Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно, утікали друзі…

…Кайяфине подвір’я галасливе
Прибульців зустрічало неохоче:
«Кого там ще в годину нещасливу
Веде сторожа ув обіймах ночі? »

… Петро сів поквапом біля багаття.
Ураз вогонь відбився у зіницях,
«Він був із Ним, я пам’ятаю, браття», —
Промовила з пітьми якась служниця.

«Це був не я», — Петро притишив голос.
Вогонь зіниць між зорями розтанув.
Ніч стала ще темнішою довкола.
Поволі наближавсь Пасхальний ранок.

Озвався півень. Знов настала тиша.
Пливли хвилини звичним руслом ночі.
Устав Петро, хотів підсісти ближче,
Та… в темряві Його побачив очі…

Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно. Гавкали собаки.
Поволі гасло у дворі багаття.
Петро ішов і гірко-гірко плакав…
Тарас Вихованець

В палатах темно, наче у льоху.
Німе склепіння, обійнявши простір,
Повисло маревом. Тремтячи від страху,
Він підійшов і тихо сів на постіль.

«Юдеї знову…» Втомлений Пілат
До болю стиснув посивілі скроні
І втупився у кут. Холодний ряд
Його богів, як бранці у полоні,

Стояв мовчазно. Мучили думки.
Пливли у мозок звідусіль і різні…
Заплющив очі. Ліг. Бліді зірки,
Спинивши погляд на німім карнизі,

Боялись зазирнути до палат.
«Хто він?..» — замовк і сторожко прислухавсь.
«Хто він?..» — уголос повторив Пілат.
«Спини їх, чуєш…» — простогнала глухо

Крізь сон дружина. Прокуратор зблід.
І пульс, мабуть, удвоє почастішав…
На небі зблиснув променем болід
І зник у Всесвіті. Запала тиша.

…Пілат не спав. Не мі, хоч і хотів.
Та й небо вже робилося яснішим…
Неспокій… Чи не вперше у житті
Напередодні доленосних рішень…
Тарас Вихованець

Сонце за обрій сіло.
За гратами — влада ночі.
Пергаменту сувій. Стило.
І погляд у даль пророчий.

Позаду бурхливі роки,
Позаду доріг утома.
Лишилося кілька кроків
До довгожданого Дому.

Зробити ще стільки треба...
Мовчать невблаганні грати.
У них тільки клапоть неба.
Та правду не подолати.

З гріхом у двобої лютім
Устояв, не похилився;
У римські кайдани вкутий,
Та вільним в душі лишився.

Життя свого подвиг цілий
Лишаєш у спадок людям...
Горить каганець несміло,
В’язничну темряву будить.

Попереду вже не втома,
Попереду — Дім і Тато...
... Замки обізвались громом.
До зустрічі, Павле-брате!
Тарас Вихованець

«Покайтеся!» — лунало у пустелі
І досягало підземелля й стелі,

І августійшого старого саду,
І «царствених ушей» Іродіади.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

«Покайтеся, — лунало у пустелі, —
бо йде вже Той до грішників, Хто — Скеля.

І Він відділить зерно від соломи,
Збере пшеницю — пагінця не зломить,

Хрестити буде Духом та вогнем
І жодного з людей не обмине».

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

І Божий Син прийшов до Іордану,
Щоб хрещення прийнять від Іоана.

І взяв гріхи на Себе всього світу,
Щоб нас Своєю кровію омити.

І Дух Святий над Ним — як з неба голуб,
«Це Син Мій», — голос Божий від Престолу.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Ламали голос ґрати в підземеллі —
Предтеча вже волав не у пустелі.

І світла тінь пречистого чола
Ніколи ще такою не була.

І сутінки переповзали в ніч,
І голова котилася із пліч.

А світ діливсь на біле і на чорне —
Й мололи долі Іродові жорна.

Всміхалася Іродіада п’яна,
Як голову принесли Іоана

І кучері, мов золото червоне,
На тій тарілі піднесли до трону.

Мов юна хижа квітка орхідея
Приймала подарунок Саломея...

А світ діливсь на біле і на чорне —
І вже звучала Проповідь Нагорна.
Ольга Чорномаз

Ішли роки. Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою —
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.

У нас в житті є зустрічей багато.
Ми часто ждем ці радісні хвилини.—
Та все ж найбільше, незабутнє свято —
Це зустріч Бога і людини.
Юрій Вавринюк

Лук. 1:46-55

Зраділа Марія,
промовила: «Боже!
Радіє мій дух,
величає душа
Тебе, о мій Спасе,
Небесний Вельможо,
Для себе блаженство
в Тобі я знайшла.
Велике вчинив Ти для мене,
Потужний!
Святе Твоє ймення
і милість повік.
Своєю Бог силою
тих розпорошить,
Хто думкою серця
пишатися звик.
Могутніх Господь
поскидає з престолів,
Багатих розпустить
по світу ні з чим,
Голодних посадить
до щедрого столу,
Покірливі встануть
і підуть за Ним.
Пригорне Ізраїль,
щоб милість згадати,
Як дано в обітниці
нашим отцям.
Ще від Авраама
ці дні благодаті
Господь для народу
Свого обіцяв».
Лариса Козинюк

О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.

А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.

От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.

Ця добре знає послуги і ціни,
Доб’ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.

Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»

Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…

Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
в півцарства оцінить!

Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.
Юрій Вавринюк

Усе терпів: ні докору, ні крику.
Ніс хрест і давсь, щоб розп’яли на нім.
І Ти молився, Сущий з первовіку:
— Прости, мій Батьку, їм.

І кров віддав, розп’явшись на хрестові,
Став жертвою, став хлібом для святих,
Воскрес й вознісся в небеса любові,
І нас збереш на них.

А ми, відкуплені, у вічності з Тобою
Тебе вінчатимем натхненною хвалою.
Василь Мартинюк

Розп’ято… Сина… В світі більше горе,
Може і є, тільки… Не стало світу —
Розмита чорна пляма… Темні гори —
Неначе привиди удень… Без світла.

Розп’ято Сина… — Пам’ятаєш, може,
Як Ти тоді, Дитиною, у храмі,
В дванадцять років… Пам’ятаєш, кожен
Тобою дивувався?.. І руками

Обвила хрест. І знов не стало світу —
Змішався зі слізьми й дорожнім брудом…
Скажіть, у вас… колись… вмирали діти?!
Скажіть мені, жорстокі серцем люди!

Й упала долі… Хресні силуети
Єднали небо із Череповищем...
Завіса у Святе Святих роздерта…
Юрба мовчить. Юрба уже не свище,

Рідіє мовчки із театру болю...
Первосвященики збирають раду.
Вони й по смерті вершать людські долі…
Сіріє обрій над священним градом…

Сходить зоря. Тільки ж… розп’ято Сина…
І б’ються почуття, немов об ґрати…
У чім… У чім була Його провина?.. —
І мліє під хрестом Марія. Мати.
Тарас Вихованець

Умиті руки — печальна повість,
Умиті руки — нечиста совість.
Пробиті руки — любов до світу,
Пробиті руки — міць заповіту.

Умиті руки — це власне право,
Умиті руки — це крик «Варавву».
Пробиті руки — любов небесна,
Пробиті руки — не зими — весни.

Умиті руки — це слабкість волі,
Умиті руки — скорботні долі.
Пробиті руки — нам покаяння,
Пробиті руки — з Христом єднання.

Умиті руки — це фальш душевна,
Умиті руки — тремтять непевно.
Пробиті руки — це час прозріння,
Пробиті руки — для нас спасіння.

Умиті руки — невдала сповідь,
Умиті руки — біль серце повнить.
Пробиті руки — ні з чим не схожі,
Пробиті руки — це Царство Боже.
Володимир Сад

Над кулею земною звівся хрест,
Зловіща тінь упала на Голгофу.
Це — не караючий отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.

Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.

Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого.
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.

Весь шлях Христа — мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.

Слово перше
Ось череповище. Віднині — центр Землі.
Жахлива метушня, Христові ділять ризи
І жереб кидають. Навколо лиця злі
ІВ душі зима: і очі, й серце в кризі.

На сполох вдарив молоток важкий.
Є всьому час, і всьому є причина.
«ПРОСТИ ЇМ ОТЧЕ, ПРАВЕДНИЙ, СВЯТИЙ,
ВОНИ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ДЛЯ МЕНЕ ЧИНЯТЬ».

«Як ти Христос — зійди з хреста із нами,
Як ти Спаситель — нас спаси й себе».
А другий йшов до Господа з гріхами,
Надіявся на милість із небес.

«Згадай мене, мій Господи, благаю
У Царстві, що в небесному краю».
«ПОПРАВДІ, Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ,
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».

Побачив матір і сердечну рану
(Віднині залишається одна).
Синівський погляд впав на Іоана:
«ОЦЕ ТВІЙ БУДЕ СИН ТЕПЕР, ЖОНА».

Апостолу сказав: «ЦЕ — ТВОЯ МАТИ».
Турбота сина, сам же помирав!
І вірний учень до своєї хати
Самотню матір відтоді забрав.

І в темряві, глибокій, світовій,
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»

Слово шосте
Насмішки лиш підсилюють страждання.
Жорстокий лід в серцях не розтає.
Старанний римський воїн без вагання
До вуст Христових оцет подає.

І після оцту Він прорік : «ЗВЕРШИЛОСЬ!»
Усе віддав. Вже вільний від землі.
Ясна свідомість, серце ж ледве билось,
Бо шлях важкий Його крізь терни ліг.

Звершилось те, для чого небо кинув,
Звершилося спасіння всіх людей!
Звершилось все! О Людський Божий Сину,
Твоя любов до вічності веде.

Слово сьоме
Агонія. Важкі останні муки
І сильний голос (ні, не до юрби):
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ МІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».

В ту ж мить завіса розірвалась в храмі,
Відкривши доступ у Святе Святих,
А людству до небес відкрились брами —
Христова жертва сталася за всіх.

Ісусе, Тебе зневажали.
Тебе обмовляли, мій Христе.
Образи камінням жбурляли
На серце твоє пречисте.
Усі гордували Тобою,
А ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, твої страждання
Від рук людей невимовні.
Плювання і бичування
Терпів у великім безмов’ї.
Били Тебе зі злобою,
А ти відплатив — любов’ю.

Ісусе, години злої
Тебе увінчало терня.
Прийняв Ти усі побої
Тихо, з печаттю смирення.
За все, що робили з Тобою,
Ти відплатив любов’ю.

Ісусе, страждання чашу
Ти випив за людську долю
І визволив душу нашу
Від вічного смертного болю.
Все зло, що було над Тобою,
Ти переміг любов’ю.
Василь Мартинюк

«...I завiса у храмi роздерлася надвоє — від верху аж додолу...»
Матвiя 27:51

Спотикаючись, йшли iз раю,
Вже без слiз, у тупому безсиллi.
Їх чекають роки вiдчаю
I кривавiї рани — в душi й на тiлi.

А позаду Едем лишали
I палаючий меч Господнiй.
На минуле завiса впала,
Мов розверзлась страшна безодня.

I пiшли прабатьки по свiту,
Вiддаляючись далi вiд Бога.
Залишилась повiк закрита
У присутнiсть Творця дорога.

Але протягом сотень рокiв
Бог Свiй погляд на землю правив:
Говорили уста пророкiв
Про святi й досконалi справи.

Вiдкривався у храмi пишнiм
Серед тисячi жертв невинних.
I тремтiв перед Ним, Всевишнiм,
Весь народ за свої провини.

Але все ж червонiла кровно
I колола гострiше списа,
Немов свiдок колюче й безмовно
Мiж людиною й Богом завiса.

Пломенiла, як символ втрати
Спiлкування з великим Богом.
I нiщо не могло з’єднати
Перекриту колись дорогу.

I висiла б вона довiку
Пiд суворим склепiнням храму.
Та здригнулась земля вiд крику:
«Вiдпусти, вiдпусти Вараву!»

...Над Голгофою нiч ридала,
Хижа тiнь вiд завiси гусла.
Там Любов на хрестi вмирала,
Оживляючи всохле русло.

Але з неба дивились очi
З тихим болем:
«Так треба, Сину».
Й тяжкий стогiн:
«Звершилось, Отче!»
Навпiл розiрвав тканину.

Простягнувши пробитi руки,
Перший крок Бог робив iз неба,
Щоб планету, зчорнiлу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.

I завiса в пилу лежала
Непотрiбною купою шмання...
А Отцiвська любов пiднiмала,
Як примирення, символ розп’яття.
Юрій Вавринюк

Юрба сміялась, плакала, кричала,
Вдивлялась пильно: ось уже ведуть.
В зеніті сонце. Спека докучала.
Та хай вже там: потерпим, будь-що будь.

Це ж так цікаво: вчора під «осанну»
В’їжджав як цар, а нині — на суді.
Не буде більше цар той самозваний
Нам докучать. «На хрест його веди!»

Юрба раділа: це ж яка розвага —
Не кожен день стрічаєшся з «царем».
Дарма, що спека, мучить горло спрага,
Ми ж бо на страту зрадника ведем!

Яка ж це гордість — буть комусь суддею!
«На хрест, на смерть! Варраву відпускай!»
...Мовчала совість, сплямлена брехнею.
Кричало зло... Чорнів вже небокрай.

Ревіла площа: хліба і видовищ!
Дивіться вже... Дивіться, як ведуть.
Ішов Христос. І хоч би хто на поміч
Йому прийшов. Зловтішно лиш гудуть.

Упала ніч. Ось вже Череповище.
Сховалось сонце. Що то за мара?
Там, на хресті, Він був хоч трохи ближче
До неба чорного. Густішала пітьма...

Юрби нема. Всі кинулись втікати.
Ви боїтесь розп’ятого Христа?
А що ви скажете, як доведеться стати
Перед Воскреслим Ним у небесах?

Куди втікати будете від Нього,
Коли судити сяде Він на трон?
Згадаєте Голгофу і Святого,
І постать, що вросла в літостротон.

Так само всі ви будете стояти.
Таким же натовпом, що з жаху занімів.
І крик далекий битиме набатом:
«На хрест! На смерть!» —
відлуння ваших слів.
Юрій Вавринюк

Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!

Та Він вмирав.
Один.
Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.

Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіженні,
Ні ненадійне другове плече.

Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.

Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.

Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,

В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші...

Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі...
Юрій Вавринюк

Вино і хліб... Торкаються уста
Благоговійно, тихо, несміливо,
Не байдуже. Це заповідь Христа:
«Ось кров Моя! А хліб — це Моє тіло!»

Вино і хліб... В нім зцілення душі,
В нім прощення і сила, і молитва...
Не просто так в саду, в нічній тиші
Звершилась за спасіння людства битва.

Було нелегко для Царя царів
На камені в сльозах благати небо.
«Пильнуйте!» — учням тричі повелів,
А Сам гріхи людей узяв на Себе.

Як часто чую я слова святі,
Що сповнені любові неземної...
Мене ще не було у цім житті,
А мій Христос терпів страшні побої.

Я уявляю погляд доброти,
Я знаю, гріх і мій Його поранив.
Прости мені, мій Господи, прости!
Тебе любити я не перестану.

Дозволь мені піднятись на гору,
Припасти трепетно до ніг пробитих.
Своїм волоссям я їх обітру,
Дозволь сльозами ніжно їх омити.

Не бачила, як Бога розп’яли,
Та кожен стук у серці відчуваю
І хрест, що над землею підняли,
Щоб серце чуло: «Я твій гріх прощаю».

«Радій, юдейський цар!» — кричав народ.
А вирок де? За що така розплата?
О, це ж моя вина... Прости, Господь,
Не краща я у вчинках за Пілата.

А серце прагне бути в тім саду...
Я постараюсь стримувати сльози.
Дозволь, Ісусе, поруч припаду,
Нехай на мене падають погрози.

Я обіцяю, буду тихо йти,
Ступатиму в сліди Твої криваві.
Навчи мене молитись так, як Ти
В саду молився Гетсиманськім.

Вино і хліб... Схиляюсь в простоті.
Тут ні до чого вся земна гординя.
Ісус, Ти вмер за мене на хресті,
І в цьому є моя... моя провина.

Вино і хліб... Торкаються уста
Благоговійно... Тихо... Несміливо...
Мов спомин для душі — слова Христа:
«Ось кров Моя! А хліб — Моє це тіло!»
Олена Романішина

Пусть все поругано веками преступлений,
Пусть незапятнанным ничто не сбереглось,
Но совести укор сильнее всех сомнений,
И не погаснет то, что раз в душе зажглось.

Великое не тщетно совершилось;
Недаром средь людей явился Бог;
К земле недаром небо преклонилось,
И распахнулся вечности чертог.

В незримой глубине сознанья мирового
Источник истины живет не заглушен,
И над руинами позора векового
Глагол ее звучит, как похоронный звон.

Родился в мире свет, и свет отвергнут тьмою,
Но светит он во тьме, где грань добра и зла.
Не властью внешнею, а правдою самою
Князь века осужден и все его дела.

Он крикнул клич: "Мои народы!
Вы все рабы, я - господин,
И пусть отсель из рода в роды
Над вами будет бог один.

В равнину Дуры вас зову я.
Бросайте всяк богов своих.
И поклоняйтесь, торжествуя,
Сему созданью рук моих".

Толпы несметные кишели;
Был слышен мусикийский гром;
Жрецы послушно гимны пели,
Склонясь пред новым алтарем.

И от Египта до Памира
На зов сошлись князья земли,
И рукотворного Кумира
Владыкой Жизни нарекли.

Он был велик, тяжел и страшен,
С лица как бык, спиной - дракон,
Над грудой жертвенною брашен
Кадильным дымом окружен.

И перед идолом на троне,
Держа в руке священный шар,
И в семиярусной короне
Явился Небукаднецар.

Он говорил: "Мои народы!
Я царь царей, я Бог земной.
Везде топтал я стяг свободы, -
Земля умолкла предо мной.

Но видел я, что дерзновенно
Другим молитесь вы богам,
Забыв, что только Бог вселенной
Мог дать богов своим рабам.

Теперь вам бог дается новый!
Его святил мой царский меч,
А для ослушников готовы
Кресты и пламенная печь".

И по равнине диким стоном
Пронесся клич: "Ты Бог богов!"
Сливаясь с мусикийским звоном
И с гласом трепетных жрецов.

В сей день безумья и позора
Я крепко к Господу воззвал,
И громче мерзостного хора
Мой голос в небе прозвучал.

И от высот Нахараима
Дохнуло бурною зимой,
Как пламя жертвенника, зрима,
Твердь расступилась надо мной.

И белоснежные метели,
Мешаясь с градом и дождем,
Корою льдистою одели
Равнину Дурскую кругом.

Он пал в падении великом
И опрокинутый лежал,
А от него в смятеньи диком
Народ испуганный бежал.

Где жил вчера владыка мира,
Я нынче видел пастухов:
Они творца того кумира
Пасли среди его скотов.

***
Когда в растленной Византии
Остыл божественный алтарь
И отреклися от Мессии
Иерей и князь, народ и царь, -

Тогда Он поднял от Востока
Народ безвестный и чужой,
И под орудьем тяжким рока
Во прах склонился Рим второй.

Судьбою павшей Византии
Мы научиться не хотим,
И все твердят льстецы России:
Ты - третий Рим, ты - третий Рим.

Пусть так! Орудий Божьей кары
Запас еще не истощен.
Готовит новые удары
Рой пробудившихся племен.
.....................................................
Как саранча, неисчислимы
И ненасытны, как она,
Нездешней силою хранимы,
Идут на север племена.
.....................................................
Смирится в трепете и страхе,
Кто мог завет любви забыть...
И третий Рим лежит во прахе,
А уж четвертому не быть.

* Стихотворение приведено не полностью.
* * *
Если желанья бегут, словно тени,
Если обеты - пустые слова, -
Стоит ли жить в этой тьме заблуждений,
Стоит ли жить, если правда мертва?

Вечность нужна ли для праздных стремлений,
Вечность нужна ль для обманчивых слов?
Что жить достойно, живет без сомнений,
Высшая сила не знает оков.

Высшую силу в себе сознавая,
Что же ты ищешь в ребяческих снах?
Жизнь только подвиг, - и правда живая
Светит бессмертьем в истлевших гробах.