Пропонуэмо до вашої уваги неймовірно милозвучну та змістовну притчу.
ПРИТЧА ПРО ВІЧНЕ
На землі, де сколихував вітер трави, де сонце дарувало тепло і ласку, де ночі сипали зірками,жив Пан. І було у Пана три дочки. Пан заколисував дочок янгольськими співами, плекав серцем і розумом людям на втіху та добро. Перша дочка виросла безмежно прекрасна, найпрекрасніша над усе на світі. Обличчя – блідо-рожеві троянди, уста – червоні пелюстки. А очі… Очі світилися щирістю і ласкою, добром і милосердям. І не було на землі людини, чиє б серце не ховалося в її очах... Дівчина вчила людей бачити красу, тішитися одне одним і бути разом. Вона єднала серця в блаженному унісоні священного шлюбу. Вона пригортала і пестила,ніжила і зігрівала. Вона всміхалася матері маленькими устами немовлятка, вона розкритими долонями годувала пташенят, вона чистим коханням заглядала в закутки душі... Друга дівчина стала незрівнянним світлим янголям. На її тендітних крилах народжувалося щастя, що летіло за мріями, розтинаючи часи і простори. Янголя вселяло в людей бажання жити і творити завтрашній день. Дівчина була сильною і непохитною, вона кожного вела туди, де світло, туди, де нема відчаю і печалі, вчила не боятися майбутнього, впевнено і вперто відчиняти двері невідомого. Вона розганяла вагання і сумніви і показувала як, тримаючись заруки, зустрічати новий день. Третя дочка була ніжним сонцем. Сонцем, що ніколи не заходило в душах людських. Навіть тоді, коли до знемоги сповивала ніч, сонце світило з іншої сторони сердечної півкулі. Дівчина стала останньою соломинкою, за яку ледве, але трималися люди. Межа відчаю ніколи не перетинала людські серця, бо біля них завжди жила третя дочка. І яким прекрасним був світ, наповнений добром і милосердям, зігрітий щирістю і ласкою, облеліяний теплим вітром миру й благодаті. І небо благословляло щедру землю, по вінця сповнену молитвами людей. Пан бачив чудову роботу своїх дочок і щиро втішався ними. Разом з ними Пан був найщасливішим Батьком на світі. Той малесенький рай, звідки вилетіли Його пташенята, став для Пана найкращим місцем на землі, бо ніколи не було там ані бід, ні горя, ні печалі. Ані сліз, ні болю, ні образ. І навіть Янголи танцювали, спостерігаючи сюжети життя... О небесна Красо! Скільки пристрасті й зваби на крилах твоїх! Величним і прекрасним, до несвідомого палким і жагуче болючим був образ небесної краси! Він постав сліпуче звабливим янголом, що, променіючи принадами, сам у себе закохався... Його сурми сурмили найгучніше, його танці були найвеселішими,його ореол сяяв найяскравіше з-поміж ангелів. Гординя не дозволила йому бути воїном Пана в ангельському війську... Гординя нехтувала покорою, гординя потребувала слави... О скільки людей поклониться йому!.. Пан все бачив, все знав і з жалем прочитував майбутнє... Найпрекрасніший янгол став найбруднішою потворою в очах Господа... Пан вергнув янгола від серця Свого, від престолу благодаті й милості Своєї. І Світло стало Темрявою, темнотою людського єства... І тепер десь за межами раю сновигав Злодій і Людиноненависник. Могутній і величний у своїх володіннях. Темний лицар на противагу чорноті своєї душі залишався янголом вишуканої краси і вдачі. Ховаючись за маскою лицемірства, він зумів крадькома оселитися в серцях дівчат. Перша захопилася його красою і улесливістю, його звабливим сміхом і сонячним світлом в очах. Він став для неї божеством, її молитви підносились йому. Щодня, щоночі він був її сном і її їжею. Їй хотілося зробити для нього все. Все, що могло б стати їхнім щастям. Другу дівчину він підкорив своєю пильністю і невсипущістю. Своїми ніжними і,здавалося, щирими словами. Він кожним своїм рухом і поглядом викликав повагу й довіру. Дівчина тріпотіла пурпуровими крилами і неслась туди, де він. А остання… Для неї було досить частинки його уваги, одного помаху його вій,одного погляду в її сторону. Вона думала: «Ось він… Ось я лише б його побачила,лише б почула… і досить»... День за днем, хвилинку за хвилинкою захоплював дівчат у свої володіння Темний Князь… І ось… Однієї ночі зів’яла та, що віддала йому все. Впали додолу червоні краплі крові її доброго люблячого серця. Темний Лицар вбив Любов… Тихого рожевого світанку, згорнувши втомлені крила, в куточку на сирій землі знемагала Віра… Останньою вмирала Надія. Людиноненависник тішився, коли чорніли від злоби людські серця, коли в душах людських згасало сонце, і люди, сліпі, немічні і безсилі, йшли за ним. Йшли за Янголом темряви, за Князем смерті й хаосу… О скільки людей вклонилися йому... Спустошилась земля, і наповнилася чаша гріха, що скрапувала росою в думки людські, в серця, в людські вчинки і людські слова. Жила земля без Віри, Надії й Любові. Святе Писання говорить: «Коли я любові не маю, то став я, як мідь та дзвінка або бубон гудячий… Коли… любові не маю, то я ніщо…» Любов –понад усе. Без любові вмирає останній листок…. Без любові щастя – лише ілюзія,що зникає, мов дим. Без любові… Син вбиває батька; мати, що лиш народила, кидає дитину; чоловік піднімає
