Михайло Паночко: «Свята покора»
«Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, дні бо лукаві! Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня. І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа, дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, корячися один одному у Христовім страху» (Еф. 5:15-21).
Сьогодні з цим у нашого п'ятидесятницького братства є проблема. Не всі розуміють, що означає наповнятися Духом. Ми думаємо, що коли говоримо на інших мовах, то ми наповнені Духом. Але це ще не наповнення. Ми можемо говорити розумом, язиком, а наш дух може бути заблокований. Заблокований духом противлення і непокори. Наповнення Духом Святим розблоковує цей дух, і ми розуміємо, яка то краса – коритися Богу, коритися один одному, коритися правді. Якби в наших церквах наповнялися Духом, то було б менше отих збочень, які маємо.
Це тривожить церкви. Люди не розуміють, що це таке – сповнятися Духом Святим. Наповнені Духом люди – це люди, які, у першу чергу, люблять один одного, які хочуть бути в спільноті, а не міняти статути, бо ми, мовляв, незалежні. А я хочу бути залежним – і від Бога, і від братства, бо це прекрасно. І сумніваюся, що незалежним ти потрапиш на небо. Там будуть мільйони людей, але таке панство, яке ми з себе іноді робимо на землі, там не приймуть. Ми чогось не розуміємо.
«Розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа». Не гіркими словами, мовляв, а ви хто такі, а псалмами. Ми переходимо на так звані фаст-фуди в піснях. Вийшли четверо чоловік і співають, а решта – хтось позіхає, хтось ще чимось зайнятий, а ті співають, займаються прославленням. Це антиєвангельська ситуація. Співати мають всі.
Прекрасно, коли церква – це суцільний хор, коли всі співають і славлять Господа. Не треба шукати сучасну апаратуру чи потужні мікрофони, бо коли немає духовності, то і мікрофон не допоможе. Обсипте все грішми, але духовність не прийде. Часто доводиться чути прохання про допомогу на дім молитви: «Допоможіть, бо якби ми мали дім молитви, до нас би йшли люди». Я в душі розумію, що це не те, але ж не можу розбити віру людини. І допомагаємо. Але ті, хто придбав доми молитви, зараз тихенько сидять і не хваляться великим зростанням. Тому що не дім людей притягує, а Господній Дух, Яким маємо бути наповнені ви і я. І Дух Господній потягне людей до церкви, Свята Божа Благодать покличе їх навіть до хліва. Так, як прийшли до Ісуса. Мудреці не дивилися, які там ворота, яка підлога, але впали і вклонилися Ісусу.
Розмовляючи поміж собою псалмами. Не плітками, не пересудами, а піснями духовними, співаючи і граючи для Господа. Добре підмічено, що коли замовкає Дух Божий в церкві, починають бити бубни в долині Сеїр. Музика має підкреслювати красу пісні, а не заглушувати слова.
Часто в церквах здається, що оператори, які сидять за пультом, трохи глухуваті – вони вкручують музику на всі дицебели. Ми створюємо ефект, а Біблія пише, що треба розмовляти поміж собою псалмами. Серце наше тільки тоді може співати, коли наших сердечних струн торкаються руки Христа. І цього не підробиш.
«Дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, корячися один одному у Христовім страху». Ці дві речі не можна розривати. Коритися треба в страху. Можна коритися і з користі. Не покорюся – не дадуть. І не раз люди вдають покірних, бо користь мають. Всередині бунт, а він гне свою голову, як билина в полі. Хтось ще з якихось мотивів кориться, але ми сьогодні говоримо про святу покору, якої не знає світ. Ця покора – незамінна прикраса нашого безсмертного духа.
Нині дух непокори і противлення діє особилво сильно. І в нашому братстві також. Він не ходить голяком, не показує роги. Він ходить в гарних одежах, під виглядом святості й особливої унікальності.
Але Духа не підробити. Дух покори – це є альтернатива духу противлення! Саме в Посланні до ефесян Павло нагадує, що Христу впокориться все. Отець Небесний все впокорить Синові, Він поставив Ісуса найвище за все – за голову Церкви. Бог підіймає покірливих, і Він хоче підняти нас. Це нормально і правильно. Церква має Главу, і цей Глава прийшов до влади дорогою власного впокорення.
Бог має владу і силу скрутити нас в баранячий ріг, упокорити всіх нас так, що коліна будуть тремтіти, як у Валтасара, лице поблідне і мову замкне. Але Бог не хоче діяти таким методом. Він показує: ось дорога до висоти. Як компенсація людського бунту, на землю прийшов Той, хто став новим Адамом. Старий Адам, наш прабатько, збунтувався проти Бога і втратив спадок, але прийшов другий Адам, Який був покірний навіть до смерті, і то смерті хресної. Бунт людський був пригашений не мечем і вогнем, а приходом з неба покірного Сина. І пророк Ісая каже, що Він, як вівця, був ведений на заколення. А нам дай трохи влади – і вже так важко коритися. Але ж покора подобається Богові!
«І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних» (Еф. 2:1-2). Нехай цей дух, який працює у неслухняних, а інший переклад називає його духом противлення, ніколи не знайде місця в наших серцях. Коріться один одному у Христовому страху. Покора – найкраща риса в характері Ісуса Христа. Вона проявилася на небі, коли стався перший бунт. І Він сказав: «Ось, Отче, Я йду, іду добровільно».
Він знав серце Батька, знав проблеми. Він впокорився, щоб стати ягням, яке вели на заколення, і мовчав. Покора потрібна нам, тому, що без покори ми не збудуємо справи Божої.
Згадаймо жнива. Усіх об'єднує ідея зібрати врожай. Чоловіки беруть косу і йдуть косити, жінки збирають. Хтось в'яже, хтось їжу і воду підносить, бо робітники голодні і спрагнені. Усі слухають один одного, бо їх об'єднала ідея, ціль.
У нас із вами прекрасна ціль. Ми будуємо будівлю Божу, яка стоятиме навіки. Це не наші доми, це Церква Христова. Ця ідея має нас об'єднати, і не думаймо, хто вищий, а хто нижчий. Нас має об'єднати ідея. Не всі будуть будувати стіну, бо хто їм тоді подасть цеглу і розчин? Хто підключить електрику і приготує їжу? Усі об'єднані ідеєю збудувати дім, і всі виконують свою працю. Незважаючи на те, хто який ранг має і яку позицію займає.
Христос вас і мене покликав до тієї славної будівлі. Ми ще Бога не знали, а Він нас у Христі Ісусі посадив на небесних місцях заради Свого Сина. Слава Йому! Ми повинні розуміти цінність Божого поклику і дорожили ним. І тому в цій славній ідеї ми маємо свідомо покоритися один одному.
Ми будуємо. Неємія теж будував, але він не клав цеглу, він керував. Одні сміття носили, аж потомилися, ті складали каміння, а ті меч тримали, але вся команда відбудовувала мури єрусалимські, щоб відновити силу і міць Ізраїлю.
Коріться один одному. Де покора, там Божий Дух буде нас наповнювати. А Він нам дуже потрібний. Можливо, ми з вами – ті люди, які гальмують злиття Святого Духа на Україну. Хотілося б, щоб так не було, але серце відчуває, що ми винні. Бо коли ми піддаємося благодаті Божій і Духу Божому, то плоть менше себе показує, а вона хоче гордитися і звеличуватися.
Ісус показав нам приклад, коли омив ноги учням. Він не заводив обряд омиття, а показав покору в служінні. Бо можна ноги омити, а потім обсудити брата. Ми не розуміємо, що Ісус показав нам приклад.
Хто такий Петро? Якби хоч якийсь депутат, а то –ґ- звичайний рибак, а Ісус перед ним схилився. Іван і Яків – такі добренькі, хочуть обабіч Ісуса сидіти. Три роки вчитися – і не зрозуміти!
Дуже боюся, щоб ми, будучи пасторами і служителями, інших навчаючи, самі ходили, немов зі стержнем. Не біймося зігнутися! Ісус зігнувся, і в нас нічого не трісне і не зламається. Бо прийде день, і нас зламають на суді.
Років 40 тому брат Пейсті висловив чудову думку про те, що учні до П'ятидесятниці були апостолами, творили чудеса, але не були переламані. Хліб не можна їсти, аж поки не переламають, тільки тоді він має цінність. Спробуйте сьогодні переламати талановитих людей – вони відразу кажуть: «Ти хто такий? Нащо нам такий союз, у нас Господь діє».
Він може діяти, але як будете так багато говорити, то Він відступить. Ми повинні памятати, що Бог гордим противиться, а благодать дає покірливим. Слово «покора» в словнику Даля пояснюється на прикладі дикого коня. На ньому їхати не будеш, до воза не запряжеш, бо він всю упряж порве. Це ми були такими дикими, брикали скакали, і грива стирчала. Іноді дивишся на віруючого – ніби й віруючий, а грива стирчить. І на цього коня накидають аркани, один за одним, аж поки він не втихомириться. Це означає «вгамували коня». Поки його не впокорять, до плуга не пускають, бо все потрощить і поб'є.
У церкві такі люди роблять тільки руїни. Але найгірше – коли служитель Божий несмиренний, як той кінь. Не рвімо упряж! Покорімся! Це добровільний акт моєї волі. Я хочу служити братам, бути в братстві, тому що це братство створив Ісус Христос. Не я, не брати, не єпископи. Воно не куплене за золото, срібло чи євро, його створив Ісус Христос. І Він запитає за ці зухвалі речі.
Іноді нас прориває, але це плоть рве. Дикість нічим не прикриєш. Поки його не чіпаєш, він – як наречена до шлюбу, але як тільки йому наступлять на ніготь, так брикне, що все порве.
Як важко учням було це зрозуміти. Вони не могли собі уявити, щоб Той, за Ким люди товпами бігали, стоїть зв'язаний. Напевне, вони чекали чуда, чекали, що Він порве ті шнурки. Але ні. Вони не розуміли, бо це дві різні вагові категорії: Агнець Божий і не переламаний учень. Тому вони й зневірилися і розсіялися. І Христос мусив сказати: «О, безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, про що сповіщали Пророки!». Він стояв, щоб Його судили. Якби Він не впокорив Себе, не дав покласти на голову тернового вінка, ми були б жертвами пекла. Але Ісус Себе впокорив, щоб нам, бунтарям, простити і дати все нове в Христі Ісусі.
Ми народжені згори діти Божі, і нам потрібно зростати в Його характері, у Божій благодаті. Усяка добра справа, якщо ми не впокоримося, буде марною. Ми можемо займати високі посади, але якщо не зможемо зігнутися і послухати, то все марно. Страх Господній – це запобіжник. Це початок мудрості, і він дає нам сигнал, де коритися правді, а де дістати меч і відсікти гниль у церкві. Відсікти людину, яка розносить ці заразні мікроби.
Ісус не лише смиренний і покірний. Він буде судити мільйони людей. Він може сказати декому: відійдіть від Мене – бо Він має право і владу, бо істина захована в покорі.
Коли на небі стався бунт, третя частина ангелів піддалася. Нехай би наше братство ніколи не підпало під дію таких духів. Моя молитва і благання до Бога – щоб на наше братство в Україні зійшла особлива благодать, яка би нас змінювала і робила подібними до Христа. Не варто оглядатися на Європу. Нас має тягнути в Новий Єрусалим, звідки прийде Той, Кому дана всяка влада на небі і на землі. Вірю, що багато з нас будуть там – ті, хто покорився Богові, покорився Слову і один одному. Не тому, що його хтось гнув, а тому, що вибрав це свідомо, бо це єдина дорога до небес. Не може бути жених смиренний, а наречена буйна. Буйність ніколи не буде оправдана жодними духовними діями.
В одній церкві покаявся циган і почав пророкувати. Пастор заборонив йому. Він покорився і замовк, бо духи пророчі коряться пророкам, і не бунтував. Він не протестував, не відділявся, а покорився тому, хто має в церкві владу. Ми робимо велику помилку, коли хочемо самі за себе воювати.
Через деякий час туди приїхали брати, які також пророкували, і Господь промовив до служителя: «Чому ти закрив Мої вуста?». Пастор підійшов до того цигана і попросив пробачення.
Пресвітер має велике право в церкві. Ми не повинні бути солодкими, щоб нас хотіли з'їсти, але й не повинні бути гіркими, щоб нас бажали виплюнути. Ми повинні знати, коли вжити меч, а коли схилитися і помити ноги. Заради миру, але в страху Господньому.
Перед нами служіння і дорога. Не забуваймо ж девізу нашої конференції: «Коріться один одному». Святий Дух хоче наповнити Свою церкву. Як той голуб, що спочив на Ісусі, Він хоче спочити в наших церквах. Але Він спочине там, де є покора перед Богом, перед Словом. Ми часто вдаємо, що живемо за Писанням, але ми ще не були на серйозному «рентгені», ми порою високої думки про себе. Позбудьмося цього. «Ось Іду скоро, і заплата Моя зі Мною і хто перемагає – сяде зі Мною не престолі найвище, туди, де диявол хотів сісти». Там місце смиренним і покірливим серцям.
Даймо місце Духу Святому, нехай Він нас змінює і перероджує. Не залишаймося такими, як рік тому, ставаймо кращими, мудрішими, смиреннішими, не наслідуймо Шевченкове: «Мучусь, караюсь, але не каюсь». Не будьмо такими, бо ті, хто має всередині стержень непокори, не ввійдуть в Царство Боже. Краще покорятися з убогими, аніж ділити здобич з тими, хто себе підносить. Дух противлення не від Бога, а саме він хоче зруйнувати справу Божу в Україні, але під виглядом боротьби за святість.
Хай Бог нас збереже від таких речей. Смиренним належить влада на небі, вони будуть судити світ, їм готуються нове небо і нова земля. Я молюся, щоб братство України, помножене в багато разів, там, на небі, вічно славило Агнця Божого, Який смирив Себе аж до смерті хресної, щоб нам дати владу і нетлінне насліддя на небесах.
|
