Коли ми думаємо про причастя, то в ньому є щось ясне і відкрите. Ми майже до деталей знаємо, як воно відбуватиметься. На столі буде хліб і вино, потім прийде священнослужитель, який прочитає Слово, благословить хліб, помолиться і переламає його. Потім ми передамо тарілку з ним кожному. Потім він прочитає Слово, візьме чашу, ми всі разом помолимося і знову передамо її по рядах і кожен візьме по ковточку вина. Це так звично, так зрозуміло і так по-людськи. Та у цьому є ще й божественна невидима частина, в яку не можна зануритися без відкриття і віри. Таїнство – це богослужіння, яке встановив Ісус і кожна деталь якого має глибокий духовний смисл і духовну цінність. Протестанти визнають лише два таїнства – водне хрещення і причастя. І приймаючи вірою цю духовну сферу ми переживаємо велике Боже благословення. Ми повинні дослівно виконувати все те, що Бог заповідав нам щодо хліболамання і хрещення, бо все це має глибоке духовне значення. Але іноді зовнішні знаки ми звеличуємо більше, ніж внутрішній зміст. Та якими б важливими й цінними не були для нас зовнішні знаки, ми не повинні надавати їм надто великого значення. Знаки – це запорука благословення, а не його джерело. Багато хто сприймає причастя як засіб очищення. Але не дії і навіть не таїнство причастя очищають нас. Тільки кров Ісуса Христа очищає нас від гріха. Тому Христа, і саме розп’ятого, ми повинні бачити перед собою під час причастя. Альфою і омегою, початком і кінцем нашого життя має бути лише Христос. То в чому ж внутрішній прихований зміст причастя? В чому його сутність? «Бо прийняв я від Господа, що й вам передав, що Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав і переломив, і сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє, що за вас ломається. Це робіть на спомин про Мене!» Так само і чашу взяв Він по Вечері й сказав: «Ця чаша Новий Заповіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене!» (1 Кор. 11:23-25). Тож перше, в чому полягає внутрішній смисл причастя, – спомин. У людської пам’яті є властивість забувати і властивість відновлювати забуте. Бог хотів, щоб його істинні послідовники завжди пам’ятали про Нього і про те, що Він зробив. Тому Бог протягом всієї історії людства ставив пам’ятні знаки, щоб люди не забували те, що він зробив для них. Такими знаками були, наприклад, свята, які повинні були нагадувати людям про Бога та про милість, яку Він являв їм. А пригадуєте, коли Божий народ переходив Йордан, то Бог сказав вибрати 12 чоловік, по одному з кожного коліна. Потім наказав цим чоловікам взяти по каменю, принести на русло ріки і покласти їх. Священики стояли у воді, тримали ковчег. І так там був поставлений пам’ятник. Потім взяли ще по каменю, винесли на вершину і поставили інший пам’ятник. І ці два пам’ятники говорили людям про багато що. І коли вони дивилися на них, то згадували, що це була мить, коли Бог явив особливе чудо – ввів у обітовану землю. А в Новому Заповіті Бог нам дав причастя, особливою цінністю якого є те, що творити його треба на спомин про Нього. Ми зажди повинні пам’ятати про Христа і до того ж розп’ятого, але в ту мить ми по-особливому звертаємося до того, що зробив для нас Ісус Христос. Тож згадувати і роздумувати – це саме те, що ми повинні робити під час причастя. Ми часто зосереджуємо свою увагу на тому, щоб бути святими і чистими, бути в мирі один з одним. Так, це дуже правильно, але найголовнішою умовою готовності до причастя є здатність згадувати і роздумувати про Христа та його страждання. І коли немає цього внутрішнього розуміння, то в нас немає глибини внутрішньої готовності. Я вважаю, що акт причастя не починається з моменту, коли ми взяли хліб, а з миті, коли ми прийняли рішення брати в ньому участь і почали думками своїми поринати в минуле, щоб краще збагнути суть розп’яття, суть страждання і суть воскресіння. І з тої миті ми починаємо занурюватися у переживання Христа, тому що найкращими учасниками причастя є пам’ять і серце, занурені в ці події. Читаємо наступне місце з Писання: «Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1 Кор. 11:26). Отож, другою складовою змісту причастя є сповіщання смерті Христа, проголошення Його смерті. Істина про смерть, воскресіння та вознесіння Христа займає приблизно 30% обсягу Євангелії. Дух Святий надав цій істині особливого значення. Та й через весь Старий Заповіт проходить ниточка, яка вказує на смерть Ісуса Христа. Смерть Христа – це центральна тема проповідей апостолів. Навіть в небесах славиться цей великий подвиг Христа: «Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!» (Об. 5:12). Тому й нам дуже важливо проголошувати смерть Христа для себе і для тих, хто довкола нас. Бо це наша надія, це наші двері до раю, це шлях, який веде нас у святе святих. І з Христом Ісусом та Його жертвою світ для мене розіп’ятий, і я для світу. Це сила Божа для мого спасіння, сила Божа, яка дає нам владу перемагати в цьому житті. Тому причастя – це проголошення, сповідання сили і влади Божої. І робити це ми повинні тут, на землі, аж доки Він прийде. Але я вважаю, що ми повинні згадувати не лише важкі страждання Ісуса Христа, а й Його перемогу, бо в цій перемозі є й наша перемога. Тому, коли збираємося на служіння хліболамання, то воно для нас є не лише спомином і проголошенням, а й служінням хвали та подяки Богові. Ми смиренно кажемо: «Господи, ми вдячні Тобі за Тебе самого, за особливий дар, який Ти дав нам в Ісусі Христі. Ми вдячні Тобі за те, хто ми є в Христі Ісусі». «Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне, нас багато, бо ми всі спільники хліба одного» (Кор. 10:16-17). Я відвідував багато зібрань, де було причастя, і був здивований, що вони є просто згадуванням минулого, бо там я чув лише заклики: «Згадаймо». І такі причастя розповідали лише про страждання Христові і викликали лише сльози. Але причастя – це не лише занурення в минуле, це вічне нині, це погляд у майбутнє. Так, ми згадуємо про минуле, роздумуємо про нього. Але водночас ми робимо щось і для майбуття. Причастя – це спільність, коли з двох стає щось нероздільне, одне. Коли ми беремо хліб і вино, то єднаємося з тілом і кров’ю Христа, і Його кров тече в наших духовних жилах. І це дає нам внутрішню силу і внутрішню свободу. Жертва Ісуса має силу відділяти нас від світу, як написав Апостол Павло: «Для мене світ розіп’ятий і я розп’ятий для нього саме хрестом Ісуса Христа». Ця кров має силу зцілювати, оживляти нас, наповнювати енергією для повноцінного духовного життя. Христос сказав: «Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною» (Ів. 6:57). І якщо під час причастя ми не зустрілися з Ісусом Христом, щось було неправильно в самому акті причастя. Якщо в таїнстві причастя ми не об’єдналися з Ним в єдине ціле, не пережили повної єдності з Ним, то щось було не так. Ми виконали форму, не заглиблюючись в суть. І саме через це багато серед нас хворих, немічних і немало помирає. Осягнути це розумом дуже важко. Важче буває зрозуміти, як це: Він у мені, а я в Ньому. Але саме цим є причастя – стати невід’ємною частиною Божої сутності. Це внутрішній зміст, в який ми проникаємо через відкриття і віру. І оскільки ми всі причащаємося від одного тіла, то причастя – це єднання. Один хліб, і ми – одне тіло, хоча нас і багато. І якщо достеменно розуміємо цю істину, якщо відкинули всі суперечки, гнів та розділення, то після причастя виходимо з дому Божого, відчуваючи нерозривну єдність один з одним. Уявіть людину, в серці якої злоба й розділення. І вона бере участь в ламанні, цим самим єднаючись з тими, кого вона ненавидить. Хіба тут можна говорити про благословення? Ні, в такій людині визріває внутрішній конфлікт. Тому так важливо приходити на причастя з духом відкритості, любові, прощення та єднання. Бо саме в причасті ми єднаємося не лише один з одним, ми єднаємося з учнями у горниці та й з усіма святими, які вже нині на небесах – з усією прославленою Церквою Божою. Причастя – це акт освячення. Освятити – означає відділити від чогось, щоб присвятити для чогось. Саме освячення відбувається ще під час підготовки до причастя. Коли ми готуємося до нього, то ми в чомусь каємося. І єднаючись з Христом, з його кров’ю, ми відчуваємо в глибині свого єства щось нове і святе. І коли ми приходимо з благословенного причастя, коли ми дійсно занурилися в таїнство, наші очі сяють, горить наше серце, думки стають новими. Я не кажу, що причастя нас освячує. Ні, ми освячуємося кров’ю Христа і повним єднанням з Ним. Та якщо цього з нами не відбулося, то Бог продовжує свою працю через стягнення. Тому Павло каже: «Через це поміж вами багато недужих та хворих, і багато хто заснули. Бо коли б ми самі судили себе, то засуджені ми не були б. Та засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено з світом» (1 Кор. 11:30-32). Може виникнути запитання, чому Бог такий суворий до християн? Відповідь дуже проста – Бог карає нас тепер, що ми не були засуджені зі світом у майбутньому. Це покарання на благо. Життя і смерть, отримання зцілення чи недуги – все це в одному акті причастя. Не просто красива релігійна форма, це таїнство, яке має глибокий духовний смисл і особливе Боже благословення, тому що учасником в ньому є Сам Ісус Христос, і Він не допустить зневаги. Отож, причастя – це спомин, це сповіщання, це прославлення, це спільність, це єднання з Тілом Христа, це освячення і це погляд, спрямований у майбутнє. Ісус сказав, що настане день – і у вічному майбутньому ми будемо мати вічне й нероздільне причастя – вічне єднання з всемогутнім Богом (див. Мт. 26-29, Лк. 22:29-30). І коли ми беремо участь у причасті, то ніби пророче дивимося у майбутнє. Наш обмежений людський розум може осягнути це лише частково. Але коли будуть забрані всі перепони з нашого розуму, ми побачимо Господа лице в лице, повністю змінимося на Його образ, і зіллємося з Ним у вічному єднанні.
