Любовь Божья

Слова можуть бути як засобом примирення, так і лютими його ворогами. Вони можуть зціляти і ранити, мирити і розділяти. Християни, маючи такий безцінний скарб у своєму житті, не повинні нести руйнування чи поділи. Люди чекають, що ми їм дамо той скарб, який маємо самі. Несіть іншим слова примирення, і хай вони знайдуть найбільший зі скарбів.
Коррі тен Бум

Голландка Коррі тен Бум народилася 15 квітня 1892 року. Буми завжди відрізнялися побожністю і активною доброчинністю серед бідняків міста Гарлема. Сім’я жила у маленькому будиночку, на першому поверсі якого дідусь Коррі Віллем тен Бум відкрив годинникову майстерню. Коррі стала першою жінкою в Голландії, яка у 1923 році отримала патент годинникаря.

Під час війни Буми переховували євреїв і студентів, які відмовилися співпрацювати з нацистами, а також членів опору. Вони врятували життя близько 800 євреям. Під час обшуків гестапо так і не знайшло тайник. Та сім’ю все ж заарештували. Батько помер через десять днів після арешту. Сестра Коррі Бетсі загинула у концтаборі. Зник відправлений на каторгу племінник Коррі Християн, якому було тоді 24 роки.
Після війни жінка купила колишній концтабір і організувала в ньому притулок для тих, кого війна позбавила даху над головою. Вона почала проповідувати цим людям про прощення. І з цією вісткою за 32 роки об’їхала 60 країн, почавши з Німеччини. З 1977 року жила в США, в Південній Каліфорнії. На початку 70-их вийшла її книга «Сховище», яка невдовзі стала бестселером. Трохи пізніше, вже після смерті авторки, був знятий фільм з однойменною назвою.

Померла Коррі у день свого народження 15 квітня 1983 року. У 1988 році її дім став музеєм, який організував фонд Коррі тен Бум.

Протягом наступних тижнів Буми швидко ховала своїх «гостей» у сховище, якщо хтось дзвонив у двері. Вони мусили переконатися, що у приміщенні не залишилося ніяких речей, які б могли свідчити про те, що тут були якісь сторонні люди. Невдовзі в сім’ї з’явилося четверо нових постояльців. Та щоб замести сліди їх перебування у домі, потрібно було не більше однієї хвилини.

Через деякий час сімейство створило власну конспіративну мову з кодовими словами, яку вони використовували для переговорів з іншими підпільниками, щоб вивезти людей на свободу в одну з країн антигітлерівської коаліції через своє таємне сховище. «У нас є старий годинник з незвичайним циферблатом. Ви не знаєте когось, хто хотів би купити такий?» Це означало: «У нас є старий єврей, якого треба сховати, тому що його обличчя миттєво видасть його. Де ми можемо це зробити?»

Та з часом співпраця Бумів з підпільниками з переправлення людей за кордон ставала дедалі ризикованішою. Але совість не дозволяла відмовити тому, хто потребував допомоги. Хоч і знали, що рано чи пізно хтось їх видасть. До того часу кількість їх постійних «гостей» зросла до дев’яти.

І на початку 1944 року трапилось неминуче. Гестапо арештувало одного з кур’єрів, який допомагав Бумам передавати повідомлення. Вони знали, що він дуже молодий і не зможе довго мовчати під час допитів. Через кілька днів один датчанин попросив у Коррі грошей. Вона не знала його, але він дуже благав її допомогти, кажучи, що ці гроші потрібні терміново для допомоги кільком євреям. Коррі не довіряла йому, але все одно дала грошей. Як вона могла відмовити, якщо міг бути хоча б один відсоток правди? Згодом з’ясувалося, що це був фашистський агент.

Раптовий стук у двері пролунав тоді, коли Коррі тільки-но прилягла, оскільки відчувала симптоми грипу. Офіцери гестапо і двоє датських фашистських офіцерів увірвалися в дім і почали зганяти всіх у хол. У той час у домі Бумів було кілька гостей, які нічого не знали про євреїв, схованих нагорі. Один за одним офіцери почали допитувати усіх у домі. Коррі довелося йти першою.

«Де ви заховали євреїв?» — вимагав відповіді офіцер. Коррі почервоніла, але це було непомітно через високу температуру. Вона подивилася офіцеру прямо в обличчя, роздумуючи про те, що християнам не можна обманювати. Але який у неї був вибір? Якби вона сказала правду, вони б убили усіх. Тому Коррі відповіла: «Євреї? Тут немає євреїв!» Офіцер вдарив її по обличчю. «Де євреї?!» Цього разу жінка нічого не відповіла. «Ну, добре, тоді скажи, де потаємна кімната», — запитував він і щоразу бив її. Невдовзі вона відчула смак крові у роті, відчула, як кров тече по щоці, але й далі нічого не відповідала… Потім у кімнату для допитів запросили Бетті — сестру Коррі. Її допитували у такий же спосіб. І водночас солдати обшукували будинок, розбиваючи все, що можна було розбити, кидаючи на підлогу речі, трощачи серванти і ламаючи двері. Але вони так і не знайшли того, що шукали, настільки ретельно була захована потаємна кімната.

«Все, досить, — сказав нарешті головний офіцер, — відведіть їх у поліцейську дільницю і приставте охорону до дому. Якщо тут хтось переховується, вони помруть з голоду».

Всі члени сім’ї Бумів сиділи на підлозі у камері поліцейської дільниці. О дев’ятій батько зазвичай закликав усіх до сімейної молитви. У них не було Біблії, тому він процитував напам’ять Псалом 118: «Ти — покров мій і щит мій; на слово Твоє надіюся… Підтримай мене, і я спасусь!» Через десять днів батько помер у лікарні, але через своє ув’язнення Коррі та Бетсі дізналися про це не скоро.

Перед слуханням справи Коррі мав допитати інший гестапівський офіцер. Після ледве пережитого першого допиту, вона боялася гіршого, тому щиро благала Господа: «Ісусе, Тебе також допитували. Будь ласка, підкажи мені, що робити!»

«Міс тен Бум, я б дійсно хотів вам допомогти, але ви мусите все розповісти мені», — почав говорити з нею офіцер, надаючи своєму голосу довірливого тону. Коррі, як і інших членів підпілля навчили, як невимушено і зацікавлено відповідати на запитання, але не видавати ніякої інформації. Коррі була вдячна Богові за те, що на багато запитань вона справді не знала відповіді і їй не довелося обманювати.

Мало-помалу офіцер зрозумів, що розмова не дає жодних результатів, тому вирішив змінити тему розмови: «А тепер розкажіть про іншу вашу діяльність». — «Іншу діяльність? О, так, я займаюся в дівочому клубі і працюю з розумово відсталими людьми». Це теж було не те, що він хотів почути, але ентузіазм Коррі, з яким вона говорила, застав його зненацька. Певний час він здивовано слухав, а потім сказав: «Насправді ж, це лише марна трата часу!» — «Ні-ні! — заперечила Коррі, — Бог любить кожного, навіть хворих і божевільних…»

Згодом Коррі повністю поділилася з офіцером Доброю Новиною, і він став настільки прихильним до неї, наскільки міг бути таким у цій ситуації. В душі він ненавидів свою роботу і уважно слухав, коли вона говорила йому про молитву прощення. Також він влаштував для Коррі та Бетсі зустріч з їх сім’єю. Але, на жаль, він не мав повноважень, щоб звільнити їх.

Наступні чотири місяці Коррі провела в самотності у тій же тюремній камері, за винятком тих випадків, коли її виводили звідти для допитів. І хоча вироку так і не було оголошено, Коррі і Бетсі через десять місяців тюремного ув’язнення відіслали в концентраційний табір у Равенсбрюк. Там їм доводилося годинами стояти на холоді, поки рахували тридцять п’ять тисяч жінок-ув’язнених, а потім ще й перераховували, якщо їх кількість не співпадала. Важка праця і нелюдські умови виснажували жінок. Згодом Бетсі потрапила в лікарняний ізолятор. Живою звідти вона вже не вийшла. Але саме віра допомагала багатьом жінкам виживати.

В адміністрації табору Коррі подали картку, на якій по-німецьки було написано: «Звільнена!» Їй повернули цивільний одяг і вручили квиток у Голландію. Звичайно, вона одразу ж поїхала. Згодом Коррі дізналася, що була звільнена в результаті канцелярської помилки. А через тиждень після її звільнення з Равенсбрюка всіх жінок її віку стратили.

Після закінчення війни свій час Коррі витрачала на місіонерські поїздки, під час яких втішала християн, свідчила про своє життя, закликала простити і прийняти Господнє прощення. Поїхати для служіння в Німеччину — було найважчим кроком. Але вона відчувала, що має бути скрізь, куди посилає її Бог, хоча й не знала, яке випробування її чекає там…

Це сталося в Мюнхені через два роки після війни. Після одного зі служінь місіонерка помітила, що до неї пробирається чоловік, який видався їй дуже знайомим. Придивившись пильніше, вона упізнала в ньому табірного охоронця. Ось як сама Коррі описує почуття, котрі сповнили її в ту мить: «Я бачила, як він пробирається до мене через натовп. Це був один з охоронців, один з найжорстокіших охоронців. Він подав мені руку і сказав:

— Чудова промова, фрейлін! Як приємно дізнатися, що, як ви говорите, всі наші гріхи лежать на дні морському!

А я, що так переконливо говорила про всепрощення, щось шукала у сумочці замість того, щоб подати йому руку у відповідь! Він, звичайно, не пам’ятав мене, але я згадала його, і шкіряного батога, який звисав з його пояса.

— Я став християнином, — продовжував він. — Я знаю, що Бог простив мені всю мою жорстокість, яку я чинив у Равенсбрюці, але я хотів би почути це із ваших уст. Чи простите ви мені? — Знову простягнута рука…

А я стояла — та, чиї гріхи були прощені, — і не могла простити. Хіба може одне прохання цього колишнього нациста стерти повільну мученицьку смерть моїх близьких? Але я знала, що повинна простити. І не тільки тому, що такою була заповідь Господа.

Я стояла, не рухаючись. Холодом було сповнене моє серце. Та я знала, що прощення — це не емоції, це акт волі, а воля повинна діяти незалежно від температури серця. «Господи, поможи!» — волала я подумки. Механічно, як дерев’яну, я вклала свою руку в руку, простягнуту мені. І коли зробила це, сталося неможливе. По моїй спині, потім вниз по руці і, нарешті, через наші поєднані руки пробіг струмінь тепла. Здавалося, що цілюще тепло наповнило все моє тіло. Із очей потекли сльози… Бог дав надприродну силу пробачити, скинути важкий тягар пам’яті і непрощення.

Після закінчення війни я жила в Голландії, в домі для жертв нацизму. Я бачила, що ті, хто був спроможний простити колишнім ворогам, змогли повернутися в зовнішній світ і знову будувати своє життя, незважаючи на фізичні рани. Ті ж, хто леліяв свою злобу, залишалися інвалідами. Ось так це було: і просто, і складно…»

Пригадую, як після одного євангелізаційного служіння до мене підійшов сивочолий чоловік. Я відчув, що він хоче про щось мене запитати. Зупинившись, я привітався і потис його мозолисту руку. Тоді дідусь з усмішкою на вустах запитав: «Скажіть мені, будь ласка, чи має людина право так упевнено говорити?» (Він мав на увазі вищезазначене запитання). Знову утримаюся від відповіді. Перш ніж говоритимемо на цю тему, запитаймо себе: «А чи прощений я? Чи буду я з Ісусом на небі?» Чи маєш ти, любий читачу, тверде переконання, що свого часу будеш зі Своїм Богом на небі?

У багатьох уривках Слова Божого апостол Павло пише до ефесян та колосян таку думку: «...визволив нас із влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого Сина, в Якім маємо відкуплення і прощення гріхів» (Кол. 1:13-14; Еф. 1:7). Люди, яким були адресовані ці послання, дійсно, в минулому були, на людський розсуд, великими грішниками: «мертві, діти гніву, швидкі до злих діл». Вони поклонялися ідолам. Усе їхнє життя було наповнене гріхом. Але одного разу ці люди «перемінилися відновою розуму» та отримали прощення. І аби запевнити навернених до Ісуса у тому, що вони дійсно прощені, апостол Павло пише низку листів, у яких наголошує на тому, що прощення вони отримали безапеляційно. Це не була якась вигадка чи просто людське бажання. Апостол Павло чітко і обґрунтовано стверджує свою думку. Тому-то, якщо нам хтось каже, що ніхто з людей не знає про прощення своїх гріхів, то тим самим він ставить під сумнів послання апостолів і саму суть Євангелія. Якщо віруючі люди, котрі жили на початку ери християнства знали про те, що їм Сам Христос простив гріхи, то чому ми, люди XXI сторіччя, котрі покаялися і прийняли Христа, не впевнені у прощенні своїх гріхів?

Ми по-своєму, так би мовити, по-земному оцінюємо прощення людини Богом. Тому нам важко збагнути, як Бог одночасно може бути справедливим і таким, Який прощає, Спасителем і таким, Який карає. Людині ж, котра йде проти Божої волі і котра живе гріховним життям, ще важче це зрозуміти. Її гріхи настільки громіздкі та гнітючі, що вона не може підвести очі до неба, до Голгофи. Ці гріхи, немов величезна гора, затуляють собою образ Відкупителя. Тоді людина, заходячи у глухий кут, у безсиллі вигукує: «Хіба є той, хто може це простити?» Звісно, є! Тільки кров Ісуса Христа може зруйнувати цю темну гору гріха і дати радість в особистому спасінні. Але спочатку кожен із нас повинен усвідомити, що є грішником, і що має потребу у прощенні гріхів. І тоді Бог починає очищувати нас. Він, «вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9). Завдяки Божій благодаті Христос узяв на Голгофу нашу темну гору гріха і в такий спосіб звільнив від покарання. В нашому Спасителеві ми здобули право залишити старе й гріховне та наповнитися благодаттю і силою Ісуса Христа. Наша віра і ця істина дають нам упевненість в нашому прощенні і в нашому спасінні. Така суть Божого прощення.

Прощення як дар Божий

Прощення — це цінний подарунок від нашого Господа. Бог любить людей, але ненавидить гріх, тому пропонує грішникам прощення на знак примирення із Собою. Якщо ж людина відмовляється від прощення, вона одночасно прирікає себе на неминуче покарання. Читаючи Послання до євреїв 9:22, знаходимо таку істину: «І майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крови не має відпущення». Безгрішний Ісус Христос помер на хресті, ставши Єдиною прийнятною та досконалою Жертвою за гріхи всього світу. І тільки завдяки великій любові до нас, людей, і Його смерті, ми отримуємо прощення наших гріхів. Своїми стражданнями та Своєю смертю Господь узяв на Себе покарання всього світу. «А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, — кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!» (Іс. 53:5) Але це ми отримуємо не автоматично, скажімо, від народження. Прощення може отримати будь-хто, а як і за яких умов, читайте нижче.

Що потрібно зробити для отримання прощення гріхів?

Для цього потрібно виконати три умови, або зробити три кроки.
1. Визнати свої гріхи. Щоб отримати від Господа у подарунок прощення, налагодити гарні стосунки з Богом, тобто визнати себе грішником і в таїні розказати Богові про свою гріховну суть. Доти, доки ми про свій гріх не розкажемо Богові, він відділятиме нас від Нього, немов велика стіна. Визнання нашої гріховності відновлює взаємини з Богом.

2. Кожен особисто повинен прийняти рішення покаятися та відвернутися від своїх гріхів. «Хай безбожний покине дорогу свою, а крутій — свої задуми, і хай до Господа звернеться, — його Він помилує, і до нашого Бога, бо Він пробачає багато!» (Іс. 55:7).

Отже, покаяння є дуже важливим кроком. Ми повинні покаятися у своїх гріхах, відвернутися від свого гріховного минулого та розпочати зовсім інший спосіб життя. Це зробити самотужки дуже складно, практично неможливо. Однак, якщо людина звертається за допомогою до Бога, то Він дає силу Духа Святого змінитися на краще. Тільки Божа сила допоможе нам подолати перешкоди і здобути перемогу над гріхом.

У Євангелії знаходимо чудовий зразок отримання прощення. Це змальовано у притчі про блудного сина, котрий не просто усвідомив свою гріховність, а й почав діяти, сказавши: «Встану і піду!»

Сьогодні багато людей хочуть отримати Боже прощення, але при цьому не бажають змінити своє життя. На це Слово Боже каже: «... Бог осміяний бути не може...» (Гал. 6:7). Господня благодать та милосердя сходять на тих, які приходять до Нього із щирим смиренням і великим бажанням змінити своє життя. Після покаяння Бог не залишає нас напризволяще у цьому світі. Сила Святого Духа огортає нас і веде непростою життєвою дорогою.
3. Дивитися на світ по-новому. Наші очі повинні бачити у людях щось добре. Всі ми є великими грішниками, відмінність лише у тому, що одні — прощені, а інші — ні. Та, незважаючи на це, ми усіх повинні любити та всім прощати, бо й нам свого часу було прощено багато: «І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб і Отець ваш Небесний пробачив вам прогріхи ваші» (Мр. 11:25).

Господь ніколи не обманює і не змінює Свого слова. «Бог не чоловік, щоб неправду казати, і Він не син людський, щоб Йому жалкувати. Чи ж Він був сказав — не зробить, чи ж Він говорив — та й не виконає?» (4 М. 23:19). Якщо Він сказав, що прощає визнаний гріх, то ми можемо не сумніватися, що Він виконає Свою обітницю. «А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо не може зректися Самого Себе!» (2 Тим. 2:13).

Впевненість у прощенні наших гріхів базується на авторитеті Священного Писання. Тож будемо довіряти Біблії. Саме у ній Бог відкриває нам панораму нашої гріховності, дає нам право на дорогу спасіння, на прощення і нове життя з нашим Господом Ісусом Христом.

Коли Бог прощає, у своєму серці ми відчуваємо Божу любов і стаємо твердо впевнені у Його прощенні.

А тепер повернімося до початку і кожен зокрема даймо відповідь на зазначене там запитання: «А нам прощено?»

У травні 1999 року в моєї мами (тоді ще невіруючої) був ішемічний інсульт. Її розбив параліч, вона не ходила і не розмовляла (у неї відняло мову). Я не знаю, скільки б вона ще пролежала в такому безнадійному стані, якби наша віруюча сусідка не стала заходити до нас додому. Вона провідувала мою маму і розповідала нам про Бога, переконувала, що мою маму може зцілити тільки один Ісус Христос, про Якого ми нічого ще не знали.

Сусідка молилася за зцілення моєї мами, яка потихеньку почала ходити, потім поступово до неї стала повертатися мова. Я бачила, як мама оживає, радіє кожному новому дню. Вона почала дякувати Богу, що Він зціляє її, продовжує їй життя, почала змінюватися, стала дивитися на світ іншими очима. А скільки радості було, коли мама сама вперше прийшла до християнської церкви!

З того дня мама не пропускала жодної проповіді, служителі церкви молилися за її зцілення. І Ісус Христос зцілив її! Слава Йому! Алілуя! Зараз вона диякониса церкви, служить у молитовному служінні церкви, співає в камерному хорі.
Дивлячись на маму і бачачи зміни в її житті, я теж стала відвідувати церкву, але якась порожнеча була в моєму серці. Мене не торкалося Слово, що говорив пастор, ніщо не приносило мені радості. Щось сильно тримало мене, не пускало вперед, начебто мене прикували ланцюгом до стовпа — і я тупцюю на одному місці.

У той час у мене була невіруюча подруга Наташа. Я запрошувала її до церкви, намагалася розповісти їй про Ісуса Христа. Але вона відповіла мені, що ще молода і їй рано про це думати. Церква — це тільки для бабусь, та й ніколи їй — робота, господарство, сім’я ... Вона сказала, що можливо прийде до церкви, коли вийде на пенсію.

Невдовзі після цієї розмови вона сильно занедужала: рак підшлункової залози. Я стала говорити, що їй потрібно покаятися і прийняти у своє серце Ісуса Христа, лише Він може її зцілити. Наташа довго не погоджувалася, її відлякувало, що ми не належимо до православної церкви, вона боялася змінити віру. Я ж пояснювала їй, що Бог один, Він живий, і не так важливо, в яку церкву ти ходиш, головне мати віру в Живого Бога і жити за Його заповідями.

А тим часом хвороба прогресувала, Наташі ставало все гірше. А їй тоді було всього 35 років. Через декілька днів після нашої останньої розмови вона мені подзвонила. Голос у неї був дуже схвильований. Вона сказала мені, щоб я ходила в церкву, вірила і служила живому Богові, вона сказала, що бачила Його, що Він живий, що Він незабаром прийде, що все, що я говорила їй, правда. Вона переконувала мене, щоб я говорила це всім! «Жанно, — говорила мені Наташа, — ти просто уявити собі не можеш, яка там краса!..»
Після цього дзвінка, через два дні, Наташа померла…

Я стояла біля її труни, плакала і думала, невже це моя Наташа. Я свідчила їй про Бога, а вийшло так, що саме вона сказала мені такі слова про Бога, що дійшли до мого серця. Мене раптово пронизала думка, що ніхто не знає, коли в кого свій кінець. Смерть може прийти в будь-який момент, чи ти молодий, чи старий. Я подумала, що можу не встигнути примиритися з Богом. І зрозуміла, що це говорив зі мною Святий Дух.

Потім Святий Дух нагадав мені, що я повинна попросити прощення у своєї колишньої однокурсниці, з якою сильно посварилася і мала на неї гірку образу.
Ви уявити собі не можете, як важко зробити першій крок до примирення! Це потрібно переступити через себе, через свою гордість, що тягне тебе назад, у протилежний бік від Бога! Коли я попросила прощення, то мовби важкий камінь упав з моєї душі! Моя душа раділа!

Через 2 місяці мені подзвонив мій колишній чоловік, що не спілкувався з нами 10 років. Він подзвонив, запитав про сина і просив дозволу взяти його до себе на канікули. Коли він прийшов до нас додому, за сином, я й у нього попросила прощення. На що він відповів, що ніколи не тримав на мене зла. Що все це відбулося (наше розлучення) з його вини. Але я все одно попросила в нього прощення і простила йому. Ще один камінь упав з мого серця.

Після цього я почала зауважувати в собі зміни. Господь почав знімати завісу з моїх очей, почав працювати зі мною — змінював, очищав, повчав. Слово Боже з Біблії стало мені відкриватися, стали доступні проповіді пастора, мені почали відкриватися духовні речі.
Господь мені показав, що допоки ми ходимо з гіркою образою на своїх близьких, знайомих, наша душа буде закрита для Божого благословення. Образа, як черв'ячок у яблуці, що поїдає все зсередини. Він гризе нашу душу — і ці рани кровоточать, приносячи нам біль, страждання, сум. Я зрозуміла, що образа — це страшний гріх, через який ми можемо втратити Небеса! Якщо ми не простимо на цій землі своїм кривдникам, то коли ми потрапимо у світ інший, ворота Раю просто можуть зачинитися перед нами.

Жанна ВОРОНОВА, м. Харків

Простити чи не простити? Бог дає нам можливість зробити вибір, і ми маємо жити з наслідками свого вибору. Ми можемо не прощати нікому, ображатися, закриватися — і бути нещасними або ж можемо вибрати прощення — і насолоджуватися перевагами свободи, яку воно приносить. От тільки тут є ще один момент: якщо ви завжди думали, що простити чи ні — це тільки справа власного вибору, то погляньте, що Біблія говорить стосовно цього: «...Як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не простите людям, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6:14-15).

Чому Біблія настільки категорична в цьому питанні? Бог створив впорядкований Всесвіт на основі об’єктивних законів та принципів. Оскільки ми знаємо, що певні закони фізики — незмінно правдиві й передбачувані, то маємо розуміти, що й Божі духовні закони — так само правдиві й передбачувані. Хоча реальність цих духовних законів сьогодні відкидається багатьма людьми, які вважають розумнішим базувати поведінку на відносних цінностях, котрі кожен трактує по-своєму, історія все ж доводить, що принципи, викладені у Десяти Божих Заповідях, є важливою основою для людської поведінки у суспільстві.

І для нас у цьому Всесвіті важливо вчасно усвідомити, як він працює. Ми пожнемо те, що посіяли. Тому що це один із Божих абсолютних законів. Якщо сіємо осудження — його і пожнемо. Якщо сіємо благословення — пожнемо благословення. Якщо сіємо непрощення то й пожнемо те саме. І мова не йде про те, що «жорстокий Бог» карає так. Навпаки, побачте за цим Його любов: Він все робить для того, щоб ми зрозуміли, як діють закони Всесвіту, щоб нам не довелося бути здивованими й розчарованими за часу жнив.

Слабкість чи сила?

Отож: простити чи не простити? Прощення має починатися із простого вибору. Як і любов. Багато людей не хочуть прощати, думаючи, що, якщо вони підуть цим шляхом, стануть слабкими, і люди постійно будуть прагнути ними скористатися. Але це не так: прощення, базоване на справжній любові, не є наївною податливістю, через яку людина вибачає будь-яку образу. Це не м’якість, яка дозволяє людям вилізти вам на голову. Адже тільки сильна любов допомагає нам прийняти ризиковане рішення простити.

У Євангелії від Марка є такий епізод: в Ісуса запитують, який із законів Писання є найважливішим? Господь відповів: «Люби Господа, Бога свого, всім серцем своїм, усією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї. А друга: люби свого ближнього, як самого себе. Немає іншої більшої заповіді над оці» (Мр. 12:30-31).

Як бачимо, Ісус говорив, що, якщо ми любимо нашого ближнього правдиво, то це включає в себе й любов до себе. Але навряд чи це означає егоїстично шукати власної вигоди за рахунок інших, як це легко потрактувати. Здорова любов до себе залежить від самоповаги. І в світлі цього постає питання: чи повинні ми вибачати зневажливу поведінку чи ставлення інших людей? А коли вони руйнують нашу цілісність?

Здорова любов не бере на себе вину за чужі помилки, не покриває руйнівну поведінку, припускаючи, що людина не може дати собі сама ради. І в ім’я любові ми не маємо пасивно сприймати невірність друзів, подружню зраду, образу від дітей чи обман співробітників. Прощення не полягає у цьому. Справжня любов додає нам сили сказати «досить», коли чиясь поведінка переходить встановлені межі. Особливо, мабуть, це важливо знати тим, хто живе в складній ситуації, коли доводиться вибачати ненормальний спосіб життя коханої людини, і, таким чином, продовжувати дозволяти руйнувати своє життя й життя інших. Любов і прощення не повинні покривати навіть тих, кого ми любимо, найбільше тоді, коли йдеться про наслідки їх рішень.

Любов — співчутлива, але вона також — сильна. Любов — сильна, бо вона — Божий шлях. Коли ми любимо в ім’я Бога, ми діємо в силі Його Святого Духа. Така любов закорінена в Божому авторитеті і вимагає поваги. Вона дає нам можливість ризикувати, щоб шукати взаємної відданості у стосунках.

Показувати правдиву любов іншим означає поважати їх настільки, щоб дозволити їм бути відповідальними, особливо за рани, які вони завдадуть іншим. Дозволяти людям бути відповідальними і вимагати відповідальності — не одне й те ж.

Дозволити людині бути відповідальною означає поважати її особистість, даючи їй можливість відчувати всі наслідки своїх вчинків. Ми не повинні ні вибачати людину, захищаючи її, ні карати її помстою за те, що вона нам зробила — бо це б значило узурпувати її відповідальність. Тут є цікава річ: простити — не те саме, що вибачити. Вибачити — означає покінчити зі всяким судом, звільнити від пожинання того, що посіяв. Вибачити може тільки Бог. А ми покликані й маємо владу лише прощати.

Чи можемо ми в дійсності любити наших ворогів і бути добрими до тих, хто нас використовує чи ненавидить? Адже Біблія навчає саме так. Справжня любов поважає людей, навіть незважаючи на їх людську слабкість. Коли любов, пролита в наші серця Духом Святим, відновлює нашу самоповагу, вимальовуючи чіткі лінії толерантності та чесно розміщаючи відповідальність там, де вона має бути, прощення стає більшою відповідальністю. Ми стаємо здатні перенести фокус нашої уваги від себе самих і почати звертати нашу любов до тих, хто нас образив.

Самому досягнути цього всього практично неможливо. Тож просіть Господа, творця неба й землі, щоб допоміг вам усвідомити, що кожному доведеться жати те, що він сіяв, і що шлях непрощення в нашому житті приведе нас до руйнування і відокремлення від Нього. І просіть про відвагу покаятись у своїх гріхах, про силу боротися зі своїми ранами, про можливість обрати прощення і про мудрість дозволити іншим бути відповідальними за їх вчинки. І щоб Він допоміг нам усім зрозуміти, що прощення не залежить від наших зусиль, а що Він, наш люблячий Отець, оновлює наші стосунки силою Господа Ісуса Христос та, тим що Він зробив для нас на хресті дві тисячі років тому.

«І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, який у небі, простив вам провини ваші» (Мк.11:25).

«Будьте, натомість, добрі один до одного та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив» (Еф.4:32).

«Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі, у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість, терплячи один одного й прощаючи одне одному взаємно, коли б хтось мав на кого скаргу. Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само» (Кол.3:12-13).

Моя дружина (я на ній одружився після свого навернення) була на шостому місяці вагітності, коли захворіла. Лікарі поставили неправильний діагноз і призначили лікування, яке не сприяло оздоровленню. Я ніби відчував це і не хотів віддавати дружини в руки лікарів. Але вони майже силоміць забрали її, звинувативши мене, що я перешкоджаю її лікуванню. Її імунна система була повністю зруйнована сильнодіючими препаратами, які, як сказали мені інші лікарі, їй ні в якому разі не можна було приймати. Нарешті вийшло так, що дружину підключили до кисневого живлення, але коли кисень закінчився, то ніхто з медичного персоналу не звернув на це уваги. Вона і дитинка померли через відключення системи життєзабезпечення.

Півроку я ходив сам не свій. Моє горе було як гора. Всередині цієї гори клекотав «вулкан» непрощення і виривався назовні. Я не міг пробачити винним у смерті жінки і дитини. Теоретично я розумів, що, як християнин, повинен пробачити їм, але клубок підступав до горла — і я плакав і кричав від безсилля.

Спочатку мені пропонували розголосити про цей випадок у пресі, подати до суду, добитися справедливості. Але я розумів, що якщо навіть будуть покарані усі посадові особи, через яких померли моя дружина і дитинка, це не змінить становища. Як я зможу потім проповідувати і свідчити іншим про любов Божу? Тим більше, що мені Господь так багато пробачив! Тільки Божа любов може змінити серце людини! І я розумів, що вже не повернути дружини і дитини. Я молився, благословляв поіменно лікарів, більше того — переступав через себе, смирявся і йшов до них, вручав їм євангелізаційні брошурки, християнські газети зі словами благословення. Але все одно я відчував усередині тягар непрощення, образи, болю і навіть ненависті. Зі свого боку, я робив усе потрібне, що від мене залежало, щоб пробачити. За мене молилися в церкві…

Минуло півроку – і настала мить, коли я зміг пробачити. Бог вилив у моє серце дух прощення. Одного разу я йшов по місту, роздумував про Бога, молився про себе. Раптом надприроднім чином я пережив злиття Духа Святого, коли мені стало легко і вільно. Якщо до цього я вустами благословляв, говорив «так», а серце кричало «ні», то тепер моє «так» було на вустах і в серці. Я йшов і широко усміхався зустрічним перехожим. Наш менталітет такий, що не прийнято просто так усміхатися перехожим на вулиці. Не знаю, що про мене тоді думали зустрічні люди, але мені було дуже радісно: звершилась Божа перемога в моєму житті — перемога прощення!

Через деякий час Бог дарував мені чудову дружину Женю, вона віруюча з дитинства. У нас народився здоровий син Кирило. Я став щиро служити Богові і шукав, як більше потрудитися для Нього. Протягом року їздив у Полтаву проповідувати Євангелію по тюрмах (на запрошення керівника тюремного служіння). Потім старший пресвітер церков області запросив мене працювати євангелістом у Нових Санжарах. Я згодився і разом зі сім’єю переїхав туди, де й тепер живу і працюю.

Один американський генерал мудро зауважив: «Єдиний спосіб виграти війну — уникнути її!»

Як консультант з питань сім’ї та шлюбу, я згадую ті слова, коли намагаюся допомогти подружжю, яке веде відкриту війну. В ній ніхто не перемагає! Ніхто не може перемогти. Та, незважаючи ні на що, війна триває — чоловік і дружина поводяться як закляті вороги! У деяких сім’ях ця війна прихована. Ворожнеча реальна, хоча й замаскована. Але зрештою може виявитися смертельною, якщо не буде вчасно розпізнана і спинена.

Смертельний удар по любові

Іноді я спілкуюся з подружжями, які не хочуть зізнаватися в недобрих почуттях один до одного. Вони заявляють, що відчувають лише байдужість. Та після глибоких роздумів вони розуміють, що їхня байдужість є прямим результатом прихованого гніву, який привів до депресії, що знищила всі їхні почуття — і хороші, і погані. Любов не може зростати в тому серці, де гніздяться негативні почуття: гнів, гіркота, недоброзичливість, відчай чи ворожість (явні чи приховані). Як би не називалися негативні стосунки, у них є один спільний знаменник — дух непрощення, який позбавляє подружжя того, що робить їхнє життя хорошим. Треба виявити його і звільнитися від нього, щоб уникнути руйнівної війни і відкрити шлях для багатьох благословень, одним з яких буде оновлення щасливого любовного зв’язку, який подружжя вважало неможливим.

«Але мої почуття справедливі, — протестують іноді чоловік чи жінка. — Ви не знаєте, що я переніс (чи перенесла)!» Я відповідаю, що справа не в цьому. Якщо ви хочете, щоб у вас був шлюб, сповнений любові, то не можна дозволяти собі слабкість дратування, жалю до себе чи гніву. Будь-якого роду непрощення щодо чоловіка чи дружини завдає смертельний удар по любові.

Дозвольте мені поділитися двома основними принципами, які допоможуть вам. Перший: ви не повинні керуватися почуттями. Другий: ви не є безпомічними в’язнями свого минулого. Ось основні контраргументи людей, коли їм говорять про необхідність прощати. Вони відповідають приблизно так: «Може, це й правда, але я ніколи не зможе простити чоловіку те, що він зробив». Чи: «Я хотів би простити своїй дружині, але нічого не можу зробити зі своїми почуттями». Ці люди стали рабами власних почуттів чи того, що сталося з ними в минулому. Однак сказано, що християни отримали свободу в Христі (див. Ів. 8:32,36). Тому почніть з усвідомлення необхідності контролю над своєю поведінкою. Тому що головний і незаперечний факт полягає в тому, що почуття змінюються, коли змінюється поведінка. Якщо ми будемо правильно чинити і правильно думати, за цим обов’язково прийдуть правильні почуття. Важливо зрозуміти, що Бог простити не вимагає, Він просить, бо знає, що вам самим від цього буде користь.

Прощення містить у собі три сходинки:
1. Використання нашої незалежної волі, щоб прийняти рішення простити.
2. Обдумана поведінка за словом Господа.
3. Надія на Христа, що Він звершить працю оновлення нашого розуму у створенні нових, змінених стосунків між подружжям.

Для того, щоб допомогти подружжю у виборі шляху прощення, Господь залишив дуже важливе попередження у Посланні до євреїв: «І чиніть прості стежки ногам вашим, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато хто не опоганились тим» (Євр. 12:13-15). Бог попереджає, що впертий у непрощенні буде на все життя позбавлений повноцінного життя і стане отруювати гіркотою не лише себе, а й інших людей. Радіопроповідник Ч. Свіндол сказав, що непрощення схоже на те, що ви б самі добровільно сіли у концтабір. Коррі Тен Бум описує непрощення як перебування вдень у темній кімнаті з опущеними шторами, які закривають сонячне світло і не пропускають свіжого повітря.

Ви насправді будете страждати від свого власного непрощення доти, доки не вирішите повністю простити все погане, що було вчинено щодо вас. Може, прощення буде за один великий злочин чи за роки дрібних образ, які накопичилися в одне велике почуття роздратування. Звичайно, це буде вам чогось вартувати. Однак Богу простити нам вартувало набагато більше, ніж ми можемо осягнути нашим розумом. Але як тільки-но ви наважитеся простити, то зрозумієте, що зробили великий крок до свободи, до емоційного здоров’я і духовного зростання. Як тільки подружжя прийме рішення простити розумом і волею і віддасть цю справу в Божі руки, воно звільниться від образ і влади минулого. Тоді, що б не було в минулому, воно стане тільки історичним, а не емоційним фактом. Цим подружжя відкриє свої рани великому Цілителеві і дізнається, що любов Христа, вилита на їхні рани, звершить велике зцілення — і вони не будуть більше відчувати гострого болю.

Згадайте слова Господа Ісуса, які описують Його служіння. Він сказав: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених» (Лк. 4:18). Цими словами Ісус пропонує нам вибавлення та зцілення. Немає такої рани і такого емоційного переживання у шлюбі, які Господь не міг би зцілити, якщо подружжя вирішить простити один одному і довірити своє життя Христові. Жодна ненависть не зможе втримати їх у рабстві, якщо вони оберуть свободу. Жодне негативне почуття не буде володарювати над ними, якщо вони вирішили відмовитися від нього на знак покори Господу Ісусу Христу. Його любов перемагає старе почуття образи. І ми ніби піднімаємо важкі штори і відкриваємо вікна у затемненій кімнаті. Яскраве світло наповнює її і проганяє темряву з усіх закутків. Тоді повітря стає свіжим, приємним і надихаючим.

Роби — два!

Друга сходинка до прощення стисло виражена у Посланні до ефесян, 4:31-32: «Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» Зверніть увагу на дії, які Господь радить застосувати, і почніть виконувати їх. У Священному Писанні Бог спочатку радить, як відмовитися від негативних стосунків, а потім — як ставитися один до одного позитивно. Суть такого доброго ставлення полягає в тому, щоб кожен ставився до іншого так, як хотів би, щоб ставилися до нього. Добре ставлення замість негативних дій, безсумнівно, містить доказ прощення. Чоловік і дружина ніколи не повинні дорікати один одному минулим життям, не повинні ніколи навіть думати про те.

Я згадую одного пацієнта, дружина якого зрадила йому кілька років тому. Він сказав, що простив їй. Однак і сьогодні його ставлення до неї чітко виказує те, що він не довіряє своїй дружині. Ймовірно, він по-справжньому так і не простив, і дружина чудово розуміє це. Можете собі уявити, як важко процвітати почуттю любові в таких обставинах?

Простити — означає назавжди розпрощатися з болем минулого і звільнитися від його впливу у теперішньому. Це приводить нас до третьої сходинки прощення.

Людина, живучи на землі, завжди відчуває провину. Це передається кожному з покоління в покоління з часу гріхопадіння. І звільнитися від цього неможливо – бо це тягар, з яким ми зрослися.
Він так глибоко проник у наш розум, що ми, прагнучиБога, все ж боїмося до Нього підійти, шукаючи собі самостійності, або ж посередників. У Біблії, наприклад, можна прочитати про те, як народ божий отримав запрошення від Бога підійти до Нього, та обрав спілкування з Ним через пророка, Мойсея.
Та окрім відчуття провини, є ще дещо, що не дозволяє людині наблизитись до Бога. Це серце, яке не прощає. Таке серце ніби з відвагою приступає до молитви, щиро прагнучи Бога, та на словах «і прости нам, як і ми прощаєм» ця відвага кудись зникає. Непрощення стає для таких сердесь темницею, куди ніколи не проникне світло істини.
Я бачив багато людей, змучених непрощенням.
Це люди, які неможуть простити самим собі, чоловікові чи дружині, дітям чи батькам, сестрам чи братам, сусідам, ворогам, яких уже й не памятають, та память про них передається з діда-прадіда, і, врешті-решт сасмому Богові.

Прости собі
«Коли не винуватить нас серце, то маємо відвагу до Бога» - каже Біблія. [1 Ів. 3:21] Коли ж серце винуватить нас, ми її не маємо. А винуватити зазвичай є за що кожного. Коли ж людина не має відваги просто прийти до Бога і вилити серце, чи просити допомоги, її перслідують сум, біль і постійні депресії.
Є люди, які в своєму житті допустилися серйозних помилок, і живуть, картаючи себе, не маючи сили себе простити, думаючи, що зайшли в безнадійну безвихідь.
Насправді вихід з такої ситуації є: «Прийдіть, і будемо правуватися. – Говорить Господь зі сторінок книги пророка Ісаї. – коли ваші гріхи будуть, як кармазин, – стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, – то стануть, мов вовна, вони.»[ Іс. 1:18]
Таким чином, де б не була людина, і що б на ній не «висіло» мертвим тягарем, вона може, повіривши в ці слова Живого Бога, отримати спокій для серця і радість для душі, можливість вільно прийти до Бога і не боятися свого минулого.

Прости рідним
Під тягарем образ і непрощення гинуть багато сімей, час від часу шокуючи громадськість своєю жорстокість : «син-убив-батька», «мати-довела-доньку-до-самогубства» і т. д. ...
На перший погляд, сімя – це ті найрідніші люди, яким ні до чого зумисне ображати один одного. Але життя показує, як часто їх розділяють стіни вязниці непрощення, де кожен – в одиночній камері.
На мене справив сильне враження випадок з життя. Одна молода дівчина прийшла до Бога, та я, як пастор, бачив, що на її душі лежить великий тягар: їй тяжко було молитися, а коли мова заходила за прощення, вона враз мінялася, ставала різкою, роздратованою. Я довго спілкувався з нею і таки дізнався її проблему – рідний батько збезчестив її і вона не могла йому цього простити. Я став молитися за неї. І коли Дух Святий торкнувся її серця, вона зі сльзьми полегшення викрикнула: «Я прощаю!» Як радісно було дивитися на її заплакане, але щасливе обличчя. З часом і батько її прийшов до Бога, бо вона відважилась прийти до нього і сказати: «Тату, я тебе прощаю...» Сімя звільнилась, бо впали ланцюги непрощення.
І ще один випадок пригадую, коли прийшов до Бога уже не молодий чоловік і теж мав проблеми з молитвою. Я розмовляв із ним про милість Божу й необхідність прощати, а він відповів: «Я вирішив, що для мене її не існує». Як виявилося, мова йшла про його єдину дочку, в яку він вклав стільки любові, все, що мав, і від якої очікував вірності його настановам. Та вона завагітніла від хлопця, який покинув її, коли взнав про це.чоловік цей був кавказької національності і запалився гнівом до дочки, вигнав її з дому і сказав, що у нього більше немає дочки... А вона, знаючи, що батькове слово тверде, більше додому й не приходила. Але я памятаю один вечір. Коли під час спільної молитви Дух Святий торкнувся його й він почав плакати, я підійшов і тихо запитав, чи він може простити своїй доньці. І коли він сказав: «я прощаю! І хочу щоб вона повернулась, вона і мй єдиний онук...» - це була радість і для його дружини, і для доньки, і для нього, звісно. Його донька прийшла до Бога також, а онук – став проповідником слова Божого, як і дідусь. А для мене це є яскравим свідоцтвом того, які благословіння приносить із собою прощення.

Прости ворогам
У Біблії є історія про дівчинку, яку забрали в полон від батьків і від народу. У цій простій історії акценти розмістити легко: дівчинка – невинна жертва, її поневолювачі – жорстокі вороги її та її народу вцілому. Та ось воєначальник її ворогів – тяжко хворий. І через її піклування він отримує зцілення: вона радить йому звернутися до пророка Єлисея, відомого в її народі і він отримує звільнення. Я думаю, що це принесло радість як воєначальнику, так і цій дівчинці, яка піклувалась про нього. Ця історі описана в 2 Книзіцарів, у 5 її розділі, спочатку й далі.
Сам Ісус Христос, уже на хресті, просив Отця Небесного простити тим, хто розпинав Його. І сьогодні є мільярди людей, які радіють і прославляють бога за прощення і свободу.
Не ображатися на Бога
Одного разу я летів у літаку і читав Біблію. Жінка, яка сиділа біля мене і побачила це, запитала: «Ви що: читаєте цю книгу?» і базапеляційно додала: «Вона несправедлива! Якщо ви хоч трохи розбираєтесь у ній, то скажіть, чому бог поступив зі мною так? Чоловік, якого я любила, закінчив життя самогубством. Син, на якого у мене була єдина надія, – загинув від наркотиків. Де в цей час був ваш Бог? Чому він не захистив мене так, як написано в цій книзі?»
Я побачив, що ця жінка у великому горі і у такому ж великому полоні – ісамій їй із ньго не звільнитись. Я запитав її про те, чи вона сама, її чоловік чи син служили богові до того, як це все трапилось, і вона відповіла «ні». Тоді я спробував пояснити їй, що вона не за адресою висуває звинувачення, атже так їй заплатив той, кому вона служила... у Біблії чітко написано, щзо диявол прийшов вкрасти, вбити і погубити і часом у ще гіршій ситуаціх опиняється той, хто легковажить цими словами. «Так само він хоче погубити і вашу душу – сказав я тоді тій жінці. – І, якщо ви не звернетеся до Бога, йому це вдасться.». ми ще довго з нею розмовляли, та під кінець розмови вона зрозуміла, що від неї хоче Господь і стала прикликати ім’я Ісуса Христа – і Він її звільнив!
Так, Господь завжди вірний Своїм словам. Адже Він сказав: «Прийдіть до Мене, всі струджені та обтяжені – і Я заспокою вас.»
Ось чого бажає Господь – щоб ми не плакали під тягарем. Його смерть – це наше звільнення. Його перемога – це наше життя. Тому, що Він обіцяв: «Я живу, і ви будете жити» [Ів. 14: 19]
Нехай вас благословить Господь і ця пасха стане для Вас тим звільненням, яке приніс Ісус Христос на землю.

«Солунській Церкві, що в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі: благодать вам і мир! Ми дякуємо Богові завжди за всіх вас, коли згадуємо про вас у молитвах наших. Маємо в пам'яті безперестанку діло вашої віри, труд вашої любови та терпеливість вашої надії на Господа нашого Ісуса Христа перед Богом і Отцем нашим» [1Сол.1,1-3]

Використання цього імені - це не просто сполучення слів. Ця назва представляє три основні аспекти влади, яку Ісус має для встановлення царства Божого:

• Через те, що Ісус є Господь, Він може прощати. Фарисеї, котрі сумнівалися в Ньому, питали: «Що то за чоловік, що Він навіть гріхи прощає?» Він може прощати гріхи, бо Він є Господом всесвіту. Він має владу над всіма речами і Його силою виконується прощення там, де людина не здатна.

• Через те, що Господь є Ісусом, Сином чоловічим, Він став жертвою, яка є необхідною для виконання прощення. Хоча Він є Сином Божим, Він був також чоловіком, який страждав, помер на хресті і був похований, забравши весь тягар людського гріха на Себе. А потім Він переміг смерть, воскреснувши з мертвих, даючи спасіння і вічне життя тим, хто вірить в Нього, як в свого Спасителя.

• Через те, що Ісус є Христом, помазаником Божим, Він став досконалою жертвою для отримання спасіння від гріха і шляху до прощення. Як Христос Спаситель, Ісус приносить примирення між людиною і Богом, між людиною і людиною, між людиною і її внутрішнім буттям, і навіть між людиною і природою.

Багато людей вірять, що Ісус був просто розумним і благочестивим вчителем, котрий жив і помер дві тисячі років тому. Вони не розуміють чи не вірять, що Ісус є Сином Бога, що Він воскрес із мертвих, перемігши гріх і смерть за всіх людей, і що через віру в Нього ми поділяємо цю перемогу. Вони не розуміють, що прийняття Христа як свого Спасителя, означає, що живий Христос приходить, щоб жити в нас, і що ми маємо жити в Ньому.

Ті, хто борються з непрощенням, можуть сказати: «Я намагався і намагаюсь простити, але мені ніяк не виходить». Якщо ми вважатимемо, що прощення відбувається завдяки нашим намаганням, то в нас ніколи це «не вийде». Ми мусимо зрозуміти, що прощення приходить через те, що Господь Ісус Христос вже зробив. Він забрав цей тягар від нас, і завдяки Його милості ми можемо прощати, навіть якщо за людськими мірками це здається абсолютно неможливим.

«Ти винен!»
В одній з найстаріших книг Біблії, у «Книзі Йова», йдеться про одне на диво актуальне питання: «Як може бути людина праведна в очах Божих?» Актуальне ж воно тому, що над ним задумувались люди в усі часи історії. Бог сказав, що Він вклав у серце людини усвідомлення гріха: щось є всередині нас, що говорить нам: «у будь-якому випадку, ти винен!».
Почуття провини – всюдисуще. Саме воно штовхає дикунів поклонятися зображенням ідолів, мусульман звершувати важку й довгу подорож Істина про Боже прощення є однією з найбільших істин християнства. Та, мабуть, не всі до кінця розуміють, що вона означає.
Боже прощення – абсолютне. Воно не подібне на наше, коли ми, прощаючи, з осторогою та обережністю ставимося до того, кому простили, не довіряючи йому та слідкуючи за кожним наступним його кроком. Господь же, прощаючи, більше не рахує наших гріхів і не згадує нам їх - «… бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення»[2 Кор. 5:19]
до Мекки, монаха – зачинитися на все життя в монастирі і флагеланта – бити себе палицею до крові. Адже ці дії – якими б не здавалися не подібними на перший погляд – тільки спроби знайти шлях до того, щоб відчути себе праведним та не винним перед Богом.
Відчуття провини та своєї «недостойності» і сьогодні штовхають багатьох на пошуки сумнівної схованки у забутті алкоголю чи наркотиків. Адже це «щось» всередині нас постійно нагадує «ти не хороший», і ми не можемо з цим жити нормально. Сумнівні схованки не рятують від вердикту Бога: «…немає праведного ні одного», Божі стандарти роблять усіх без винятку винними перед Ним.
Чи може людина якось вплинути на ці слова?
Власне кажучи, так! Щоб бути пробаченим Богом, треба усвідомити тільки три речі про Нього. Найперше: прощенню, до якого ви підходите зараз, передувало в часі відкуплення, через яке воно придбане. По-друге: прощення дається через благодать Божу, воно як дарунок, не ви його відкупляли й не ви платили за нього непомірну ціну, воно «безкоштовне» для вас. По-третє: прощення приймається вірою – вашою вірою в Ісуса Христа та Його відкупну жертву за вас.

– Можу простити все. Коли мені людина робить щось дуже погане (чи в моральному чи в фізичному плані), я можу позлитися, поображатися, проаналізувати її вчинок, поговорити з людиною і вирішити проблему (конфлікт), можу дати в «морду», але досить скоро я прощаю. Єдине: я не можу до тієї людини ставитися так, як раніше: я ніколи не відкрию їй більше душу і не буду перейматися її проблемами, не допоможу цій людині і навіть можу більше з нею не мати ніяких контактів.
Ліньтяйка

– Я злість в собі не довго тримаю, відходжу швидко, проте можу розчаруватись в людині і тоді вже не можу щиро ставитись. Чоловікові не пробачила б зради, ні моральної ні фізичної, хоча не вважаю, що це правильно, бо кожен може помилитись, а потім щиро розкаятись.
Галі

– Дивно читати: «прощу, але спілкуватися, як раніше, й довіряти не буду…» Хіба це прощення? Це лукавство, заспокійливий самообман, просто слова, не підтверджені дією, а не прощення. Прощати потрібно з радістю, щирістю, легкістю, надією, що все буде краще. Деякі люди дуже довго дозрівають до такого моменту, майже все життя. Раніше я теж думала, що не прощу й того, й іншого, але час все змінює. Тепер знаю, що прощу все і всім, тільки б душа моя не страждала.
Eleonorka

– Мене рідко ображали. Найбільше наслухалася від власних батьків, і, якщо чесно, відклалося мені оте все десь глибоко в душі й дуже вплинуло на мої до них почуття. Мабуть, я таки не вмію прощати: все минає, а осад залишається.
А коханому не пробачила б нічого, що б трошки сильніше, ніж легенько, зачепило мої почуття.
Львів'янка

– Читаю одного автора і ще більше переконуюсь у необхідності пробачати, в першу чергу для себе. Коли ми щиро пробачаємо, то відпускаємо неприємну ситуацію і вже не згадуємо її. Хоча часом простити буває дуже важко. Сама ж вирішила не зарікатись, чого ніколи не прощу і прощати, прощати!
PodSolnuwka

– Зраду і тільки зраду... Я сильно кохала....і не пробачила... На мою думку, це неможливо зробити. Хоча немало тих, які пробачили зраду коханій людині, примусили себе, картали душу, запхали ту образу далеко-далеко, зціпивши зуби, вирішили забутися, лише б бути з коханим... Але це не любов, це ФАНАТИЗМ, це не справжні почуття. Яке ж після цього може бути "справжнє" прощення, якщо навіть кохання не справжнє...
RoksanaVW

– А от в мене біда, бо я не можу пробачити НІЧОГО. Бо як я можу пробачити, якщо не можу забути, як мене ота близька людина образила, неприємно вразила, підвела тощо?! Якщо я точно знаю, що вона то зробила навмисне, або відкрилося її істинне ставлення до мене, що вона про це не шкодує?... Просто в голові не вкладається. Максимум – я можу навчитися з цим жити і не згадувати в стосунках.
Jet

– Я зрозуміла, що не вмію вибачати, аж після одруження, на 25 році життя. Видно, це від батька передалося. То ж зараз, розуміючи, що це для МЕНЕ краще, надовго стараюся не затягувати. А коли дуже важко вже, то молитва допомагає. І сина, якому 3роки, вчу прощати, щоб не мучився, як я. Прикладом: коли відчуваю, що зробила щодо нього щось не так, іду й прошу вибачення.
Премудрість

– Робити вигляд, ніби нічого не трапилось і по справжньому пробачити – речі абсолютно різні. "Носити камінь за пазухою" можна все життя, а на людях мило всміхатися і показуючи, що все гаразд. Прощення – це стан душі! Нелегко позбутися болю, особливо спричиненого людиною близькою. Та намагатися варто. День за днем посилати в адресу людини, яка тебе образила, любов. І тоді, помалесеньку, образа випаровуватиметься. Я не відкрию нової зірки, якщо скажу, що задавнені образи матеріалізуються, перетворюються у злоякісні утворення...
Сонячна