Михайло Паночко: «Пізнати Бога»
«А Петро відкрив уста свої та й промовив: «Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34-35).
«Тому й я, прочувши про вашу віру в Господа Ісуса і про любов до всіх святих, не перестаю дякувати і в молитвах своїх за вас згадую, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа премудрості і відкриття для пізнання Його, просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає і який багатий Його славний спадок у святих» (Еф. 1:15-18).
«І коли Ісус наблизився і місто побачив, то заплакав за ним і сказав: «О, якби ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі. Та тепер від очей твоїх сховане це. Бо прийдуть на тебе ті дні, і вороги твої тебе валом оточать і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусіль. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені, бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх» (Лк. 19:41-44).
Думаю, ви вже здогадалися, про що йтиме мова. Об’їжджаючи чимало церков по всій Україні, беручи участь у різних справах, спостерігаючи за відносинами між служителями, між дітьми Божими, я побачив одну важливу річ. Впадає в вічі, що люди десятки років ходять на зібрання, чемно сидять на лавках, навіть вигляд побожності мають, але в пізнанні Бога вони дуже, дуже слабенькі. Це викликає тривогу в серці і спонукує молитися за віруючих людей так, як молився Павло.
Згадаймо апостола Петра – потужний муж Божий. Те, що бачив Петро, ніхто з нас не бачив і десятої частки. Те, що пережив Петро, ніхто з нас не переживав. Він був такий близький з Господом, можна сказати, права рука. Де Господь що робив окремо, Він завжди кликав з Собою трьох – Петра, Івана і Якова. І першим був Петро.
Але бути близько біля Ісуса – ще не значить пізнати Його так, як треба. Ходити на зібрання і читати Біблію, навіть знати напам'ять багато місць з Божого Слова – ще не значить пізнати Бога так, як треба.
І ось той муж, що пережив силу, пережив великі благословення від Бога, ще багато речей не пізнав. Гальмами для нього стало ставлення до інших народів. Він не міг у своєму серці дати їм місце. Благословення для євреїв – так. Обітниця для євреїв – так. Але йти до язичників, до поган – це для Петра надто неймовірна річ. Тому, коли Петро перебував в домі гарбарника Симона, Господь показав йому видіння. І промовив до нього: «Петре, заколи і їж!». Петро довго не думаючи відказує: «Я ніколи нічого нечистого не їв». Іншими словами, він краще знає, що в тій ситуації робити.
Довелося Господу попрацювати над ним, переламати його. І нас, віруючих людей, не раз треба ламати. Ми деколи зациклюємося, як зациклився Петро. От не піде він, і все. Він ніколи нічого нечистого не їв, іншими словами – ніколи до язичників не ходив. Євреї гидували язичниками. У них це було запрограмоване в свідомості.
А думаєте, у нас, п’ятидесятників, нема нічого запрограмованого? Ото ми тільки такі праведні... Сестри і брати, благаю вас: не думаймо так. Хай Слово Боже перебудує нас, зруйнує ті не Божі бар’єри, які ми набудували. У Петровому серці була Китайська стіна, яку важко було зруйнувати. Але Бог взявся і розвалив її.
Він наказав Петрові йти. Все-одно Петрові того замало. Приходить він до дому Корнилія, робить перший крок. Тільки уявіть – єврей переступає поріг язичника: та же осквернитися може! Корнилій розповідає, що ангел йому явився. І Петро промовляє слова, які ми цитували на самому початку. Бо коли ангел явився – то вже справа серйозна.
Добре, що Корнилій сказав про ангела – це Петрові допомогло зробити рішучий крок. Бо коли ангел з'явився, тоді вже я, апостол, піду. А якби не було ангела – хтозна чи Петро пішов би. І от він каже: істинно пізнаю, що не дивиться Бог на лице. Це означає, що до того часу Петро, муж сильний, потужний, діяльний і ревний, цих речей не знав.
Ми з вами вже багато знаємо, багато зрозуміли, але й багато речей нам ще треба пізнавати. Чому Ісус плакав над Єрусалимом? Знову ж таки, та сама причина. Прийшов до Своїх – а вони чекали на Нього тисячі років, співали псалми, центральною ідеєю в їхніх синагогах був прихід Месії. І що? Не впізнали Його! Донині євреї моляться до Бога, щоб Він послав їм Месію. У той час, коли Бог спасає мільйони людей, вони ще не впізнали Його, їхні очі ще закриті, їхні серця – камінні. Не впізнали...
Це завдало Ісусові такого болю, що Він заплакав. Ми, віруючі люди, маємо боятися, аби Ісус не плакав і над нами. Павло цього дуже боявся. Він пише до ефесян, що прочув про їхню віру, про їхню любов, а потім додає, що не перестає молитися, аби Бог дав їм Духа премудрості і відкриття для пізнання Господа.
А згадаймо старозаповітну історію про Йосипа. Великий чоловік, другий після фараона в Єгипті. Брати, прийшовши до нього, не впізнали його. Що їх привело до Йосипа? Біда притиснула, голод, вони змушені були прийти.
Є люди, яких біда притискає іти до Бога – хвороба невиліковна, проблеми в сім'ї, ще щось тисне невимовним тягарем, і люди йдуть. Їхня ціль – як отих братів: хлібчика взяти. Їм не Йосип потрібен – хліба взяли, ослів нав’ючили – і бувайте. Йосип їх не цікавив, їх голод змусив прийти.
Це категорія людей, які не цікавляться Ісусом, їм просто треба від Ісуса щось взяти. А вони ще називають себе віруючими. І навіть хваляться, мовляв, Бог мене любить, Він мені те і те дав... Та дав. «Дякуйте Богові, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя». Бог дає не тільки віруючим. Написано, що й для невіруючих він посилає дощ і сонце. Де би ми безбожникам дали дощу. Хоча, взагалі-то, дали б, але не того – іншого дощу. Їм би волосся на голові горіло від нашого дощу.
Народе Господній, це проблема сьогодення! Біймося, щоб нам не потрапити у цю колію – цікавитися Божими дарунками, Божим благословенням, а не Самим Богом. Так ми ніколи не впізнаємо Бога, подібно як брати Йосипа не впізнали Йосипа. Забрали пшеницю – і додому.
Пригадую покійну нині сестру в Господі Феню з Дубна. Її позиція була дуже розумна і правильна. До неї приходили віруючі і невіруючі, каліки і сліпі – аби вона помолилася за них. Усі хочуть здоров’ячка. Але сестра не молилася одразу за здоров’я. Вона запитувала, чи люди згодні покаятися перед Богом у своїх гріхах і прийняти у своє серце Ісуса. Якось одні відвідувачі заявили, що в них, мовляв, своя віра, вони в Матінку вірять. «То і йдіть до своєї віри, йдіть до Матінки», – відказала сестра Феня. Ті покрутилися трохи – адже таку дорогу проїхали – і, все-таки, згодилися.
Сестра приводила всіх спочатку до віри, до покаяння. А тих, хто щиро вірував, щиро каявся, Господь оздоровляв. Для Нього нема абсолютно ніяких проблем зцілити людське тіло, але душу людини Він не може зцілити без її на те згоди. Якщо ми замкнемо своє серце – проблема. Так замкнули свої серця євреї. Як Ісус не стукав, скільки добра їм не робив – вони не впізнали Його. Хліб їли, чудеса бачили, а Його не впізнали.
Коли брати прийшли до Єгипту вдруге, то вже мали зобов’язання – привезти з собою найменшого брата Веніамина. А, крім того, згадайте – вони везли з Ханаанського краю дарунки для Йосипа. Прийшли і кажуть, що вони – чесні люди. І, як доказ цього, – привезли йому подарунки. А Йосип знає, які вони чесні. І знову вони Йосипа не впізнали.
Є категорія людей, які хочуть щось зробити для Бога. Одне роблять, друге, третє... І хваляться: через мене Бог діє – он люди каються!
Ми можемо багато речей робити – але це ще не все. Йосипа не цікавили дарунки. Він був багатою людиною, тримав в руках всю економіку тодішнього цивілізованого світу – якими подарунками його можна було здивувати?
Однак люди хочуть зробити щось для Бога, щоб мати для себе якесь оправдання, мовляв, ми добрі, ми чесні, бач – ще й даруночка Тобі принесли, цілу гривню кинули...
Робити щось для Бога – це добра справа, але не в тому наша ціль. Коли Йосип відкрився братам? Коли вони його впізнали? Тоді, коли він їх притиснув до стіни. Він наказав залишити в Єгипті наймолодшого брата – Йосип підводив їх до важливої істини: аби вони згадали свої гріхи, побачили свою нікчемність, свою продажність і бідність, бо до того часу вони цього не бачили. Він чекав, як вони зреагують на цей наказ – чи заберуть свої мішки з хлібом і далі підуть, чи поведуться інакше.
І ось Юда заявив, що готовий бути Йосипу за раба, аби лише той відпустив хлопця, бо як вони будуть дивитися на горе свого батька. О, це вже краще, вже починає щось червоніти, вже плід дозріває. Йосип побачив, що це вже були люди іншого духа, що вони вже жили певним досвідом і були готові заплатити ціну, постраждати за свого брата заради батька Якова, аби не завдати йому болю. Якби вони раніше так думали, якби раніше так робили... На жаль, так не сталося.
І коли Йосип побачив, як браття ревнують за Веніамином, як переживають за батька, то, як написано, у його серці закипіла любов. Тоді він відкрився братам, і тоді вони його впізнали. Аж за третім разом.
Дорога Церкво Христова, дорогі служителі Божі. Тому Павло так і молився за ефесян, та й за до колосян. На перше місце він ставив пізнання Бога. Чим більше людей в наших церквах будуть зростати в пізнанні, тим більше в нас буде таких, про яких ми твердо зможемо сказати, що вони – пальми, глибоко посаджені, з міцним корінням віри; це дерева, які ростуть біля водних потоків, що листя не в’яне у них і які вчасно приносять плід.
Щоб пізнати Бога, найперше потрібне бажання. Якщо я задоволений своїм станом, якщо того, що я досяг, з мене досить – то зі мною проблема, я – засохлий релігійний чоловік, як мій тато, моя мама, мій дід і баба. У Господа немає штампів, немає ліліпутів і калік, у Нього є живі люди, живі діти.
Павло говорить про коринтян, які забуксували на проблемі, що вони – святі, мають дари, не відчувають жодного недостатку, але, на жаль, залишаються плотськими, тілесними. Чому? Вони не пізнавали Ісуса, натомість захопилися діяльністю. І Павло ставить їм питання: хіба ви не знаєте, що ви храм Божий, що Дух Божий живе в вас і ви не свої?
Думаю, вони цього не знали. Людина, яка знає, що вона – храм Божий, не полізе в болото гріха. Людина, яка знає, що приємне Богові, не буде ламати діла Божого. Людина, близька з Богом, ніколи не зробить у церкві розділення. Така людина ніколи не буде зверхньо ставитися до інших, не шукатиме для себе популярності.
Написано, що Мойсей був найлагіднішою людино на землі. Знаєте, чому? Він мав сміливість увійти в присутність Божу, він прагнув туди ввійти. А решта людей що? Яка різниця між ними і Мойсеєм? І вони, і він – нащадки Авраама. Але вони кажуть Мойсеєві, мовляв, ти йди, а самі того бажання не мали. І Мойсей, будучи в Божій присутності, не просив дарів, не просив якихось великих благословень, адже найбільше благословення – це Господь у нашому серці. Не тільки щоб взяти від Нього, а Він залишається осторонь. Це проблема багатьох сьогоднішніх церков, багатьох віруючих людей.
Бог дає тобі благословення для того, аби ти відчув, що є Його дитиною, що перебуваєш в Його руках. Ти – власність Божа, Бог хоче бути з тобою. Але чи ти хочеш бути з Богом?
«До Тебе, Боже мій, ближче я йду», – хай співає наше серце. Чим ближчими ми ставатимемо до Бога, тим більше змінюватиметься наш світогляд. Людина бачитиме свою неміч, свою бідноту – аж соромно інколи буває. Тільки в присутності Божій ми добре бачимо себе, свої кривизни, свої прогріхи і провини. Тільки тоді, коли появилася Божа слава, Ісая сказав: «Горе мені, загинув я, бо я людина з нечистими устами».
Тільки в Божій присутності ми побачимо себе. Поза Божою присутністю ми бачимо всіх – Івана, Петра, Ганнусю, Катрусю, пресвітера, диякона, бачимо церкви по всій Україні, навіть до Америки оком зазирнемо. Словом, всіх.
Дорога Церкво, діти Божі, покиньмо ці нерозумні заняття. Бог не спитає вас ні за світові церкви, ні за пастора чи диякона. Бог спитає за те, що Він вам доручив. «Будь вірний аж до смерті, і дам тобі вінець життя».
У вічності ми не будемо творити чудес, не будемо говорити за десятину. У вічності не буде ні єпископів, ні дияконів, ні пресвітерів. У вічності ми будемо рівні, будемо одним народом, і Він буде серед нас і з нами навіки-віків. Там буде спільнота Бога з людьми. Це ціль, яка почалася ще в Едемі і яка продовжиться на вічні віки в небесному Єрусалимі. Оце оселя Бога з людьми.
Я закликаю всіх служителів, аби ми прагнули пізнавати Бога. Сестри, брати, дорога молоде – у цьому секрет нашої сили. Щоб пізнавати Бога, треба, повторюся, хотіти цього, прагнути. По-друге, треба спілкуватися з Ним не раз за місяць, не раз за день, треба весь день мати з Ним спільність, з Ним ходити, дати Йому місце в наших серцях.
Хай Він працює над нами, а Він чудовий Майстер, зі шматка звичайної глини Він вміє зробити чудову посудинку, яка стоятиме навіки-віків.
Прагнімо пізнавати Господа!
|
