По старих стежках Дороги як люди – неповторні. Кожен раз, коли починаєш збирати дорожню валізу, мимоволі згадуєш: а коли востаннє я подорожував цим маршрутом? Дорога в Нижньогородську область стара і добре знайома. І по кілометрах, і по часу в вагоні чи за кермом автомобіля. Бувають несподіванки, але то винятки з правила. Наша команда, а саме: Євген Мельничук, Віталій Онищук, Ігор Скоць та автор цих рядків без особливих пригод прибули в Арзамас-2. Ця станція сумно відома трагічними подіями більше ніж десятирічної давності, коли два вагони з вибухівкою здетонували неподалік вокзалу… Про це нагадує пам’ятний знак, але його не видно в темряві. Ігор Москвіч зустрічає нас на вокзалі. Сімдесят кілометрів до Первомайська – це теж знайомий шлях, і ми в домі молитви. Така склалася традиція: перший поверх дому молитви використовується для богослужінь, а під дахом – кімнати для проживання. Дружина Ігоря, Оксана, яка разом з ним ділить будні та свята місіонерського життя, зустрічає нас разом з Наталею Кутирьовою - місіонеркою селища Вад. Раптом пригадую свої перші відвідини Первомайська. Маленька хатина з великою потрісканою грубкою, в одній кімнатці – приміщення для зібрань, в іншій, розділеній на двоє чи то шторою, чи перегородкою з дощок – житлове приміщення. Як реліквія з минувщини: частина стіни зі старого будинку, а все решта – праця рук місіонерів та всіх, кому не байдужа справа спасіння душ людських в Росії. Я люблю спостерігати за буденним життям місіонерів, за їх винахідливістю в організації побуту та багатьма життєвими дрібницями, на які не звертаєш уваги в іншій ситуації. «Моїм бажанням було, – ділиться думками Ігор, – мати приміщення, де можна було б проводити служіння та прийняти на ніч гостей. Тепер це питання вирішене». У підвальному приміщенні дому молитви – ящики з зеленою цибулею. «Як-не-як – вітаміни, а ще – скромний додаток до сімейного бюджету, – в магазині з задоволенням приймають та реалізовують мою продукцію», – ділиться турботами місіонер… Пізно вночі молимося та йдемо відпочивати. Не знаю – чи то дорожня втома дала знати, чи очікування зустрічі, що мала відбутися завтра, тобто вже сьогодні – але довго не можу заснути, думками повертаюсь на початок служіння місії в Росії. Нарада з місіонерами з Арзамаса, Лукоянова, селища Вад та Мурашкіно розпочалася десь об 11-й годині. Брати з Чувашії – Володя Висоцький та Михайло Малишевський, Сергій Ярута з Марій-Ел та єпископ РЦХВЄ Василь Євчик з м.Набережних Човнів – всі разом щиро молилися та просили Божого благословення на цю зустріч. Що ж турбує посланців українських церков у країні, яку, за словами відомого поета, «умом ... не понять, аршином общим не измерить, у ней – особенная стать…» А турбота, власне, одна – як покращити проповідь Євангелії в цьому регіоні, які шляхи співпраці з церквами та служителями в регіоні. Недільне богослужіння в м. Первомайську мало відтінок урочистості. З`їхалися місіонери з навколишніх церков, служителі, друзі. Для Ігоря та Оксани Москвічів це служіння було особливим – Ігоря рукопокладали на пресвітерське служіння. Це був вечір молитов, спогадів про початок місіонерської праці, це був вечір добрих слів вдячності за співпрацю, підтримку, розуміння. Приємно було слухати щирі слова пресвітера з м. Сарова Павла Чурочкіна, служителя церкви з м. Староє Шайлово брата Івана Якомаскіна. Це був вечір особливої вдячності Господу за Його поклик на місіонерське служіння. Власне, це був і прощальний вечір. Євген Мельничук та Віталій Онищук вирушили з Первомайська в Чувашію та Марійську Республіку, а далі – на Урал, до сімейства Саші та Лілі Зламанюків, що працюють в Красноуральську. Ігор Скоць разом зі мною планували поїздку на Вад, Арзамас, а через день – до Астраханської області.
Чорний Яр У дорозі дні летять особливо швидко. Здається, щойно були в містечку Вад, у місіонерів Саші та Ірини Вікторчуків, слухали розповідь Наталії Кутирьової про непрості будні місіонерської праці в цьому містечку. Здається, що хвилину тому залишили подружжя Івана та Ірини Біликів в м. Арзамасі. Наш вагон на довгих шість годин застряг на запасній колії м.Саратова. Після одинадцятої ночі вирушаємо в бік Астрахані. Волгоград (Сталінград, Царицин) – місто-герой (з підручників радянської історії) зустрічав свіжим холодом ранку. У натовпі пасажирів та зустрічаючих – кремезна постать Віктора Савчука. Вирушаємо до Чорного Яру. Для допитливих читачів хочу повідомити, що дорога з Волгограда до Чорного Яру бере початок з найдовшої в Росії, Європі, а може, і в світі вулиці під назвою «Вторая продольная». Її довжина – понад сімдесят кілометрів. Із Волгограда до Чорного Яру – сто п`ятдесят кілометрів. Дорога пряма, майже без поворотів, пролягає рівним, як стіл, приволзьким степом. Снігу немає, суха, пожовкла трава надає полям кольору безмежної жовтої скатертини. Ми рухаємося уздовж русла Волги, що десь ліворуч від нас ховається за горизонтом. Чорний Яр – містечко на високому березі ріки. Перед ним були – Кам`яний Яр, Світлий Яр. «А ось тут, – Віктор рукою показує в бік Волги, – на протилежному березі, за Капустіним Яром, запасний космодром Росії. Моя армійська молодість пройшла саме в цих краях». Пронизливий вітер жене по широкому простору величної ріки свинцеві хвилі. Місіонерську працю в Чорному Яру виконують дві сім`ї. Віктор та Марина, що освоюють духовну цілину вже більше восьми років, та сімейство Олега та Наталі Маєрів. Брати охоче розповідають про свою працю, показують гарно впорядкований зал для служінь, дитячі класи та кімнати, де влітку можна поселяти дітей, що перебувають у християнському таборі. До речі, слово «табір» («лагерь») вживати не рекомендується, оскільки подібна діяльність не дозволена церквам. Краще говорити «колективный отдых детей». Це не так зачіпає ніжний слух російського чиновника. Увечері відбулася зустріч на квартирі місіонерів. Цікаво, що українці, точніше сказати – українки, які більше тридцяти років тому виїжджали на заробітки з Володимирця, Млинка та інших місць Західної України, залишилися в астраханських степах, створили сім`ї та потрохи забули про церкву, служіння, духовну спільноту. Саме вони тепер поспішають до дому молитви в Чорному Яру, щоб зігріти простуджену душу, що відступила від Бога. «Головною проблемою стосовно проповіді Євангелії в цьому краї, – розповідає Віктор, – є недовіра, підозрілість до євангельських церков. Заходив якось один молодий чоловік, представник козацтва. Заходив, правда, не через центральний вхід, а зробив велике коло, щоб зайти з двору, а то, не приведи Господи, як кажуть росіяни, ще хто-небудь помітить – і прощай тоді козацтво, а то ще й у віровідступництві звинуватять». Олег Маєр налаштований оптимістично: «Я твердо поклав у своєму серці – буду і надалі, скільки дозволить Господь, продовжувати тут працю. Адже в цьому краї мене знайшов Господь, і я відчуваю, що повинен поділитися цією новиною з тими, хто ще не знає Господа». Ми залишили місіонерську станцію через два дні. Востаннє оглядаюся на простори Волги. На протилежному березі синіє ліс, за яким – Капустін Яр. Космодром. Російська душа рветься в простори небес, забуваючи, що небеса так близько через прийняття Сина Божого вірою. Саме про це невтомно свідчать місіонери з Чорного Яру.
Про місіонерське щастя та вкрадений мопед Сумщина – це північно-східний регіон нашої країни. Понад п'ятнадцять років освоюється цілина цього краю місіонерами з західних областей України. Власне, посланці церков Волині та Рівненщини продовжують тут свою духовну вахту. Першим пунктом на карті моєї подорожі було місто Кролевець. Більше шести років тому тут розпочали працю сімейство Валерія та Оксани Глобів. Пізнаше служіння прийняла та продовжила до цього часу сім`я Козачуків – Саша та Ліда. В домі молитви яскраво горіло світло – я потрапив на початок молитовного служіння. Близько двох годин тривало служіння, а потім місіонери залишилися для спілкування. «Минулий рік на велосипедах ми об`їхали кожне село району і в кожну домівку доставили духовну літературу з адресою нашої абоненської скриньки. Люди пишуть листи, цікавляться духовними питаннями». «Моя стихія, – долучається до розмови Олександр Курченко, – це проповідь і роздавання Євангелій в електричках та на базарах. Коротка проповідь у вагоні, ті, хто бажає, отримують літературу з адресами, куди можна звернутися, – і знову переходжу в наступний вагон. На базарах так само – хоч не всі однозначно сприймають свідчення про Христа. Через певний час отримую відгуки від різних людей, у тому числі і з місць позбавлення волі, про те, як духовна література допомагає знайти правильний орієнтир в житті. Я не уявляю собі іншого життя, іншого служіння, аніж оце. Мене вирвав Господь з гріховного болота – то як же не розказати про це іншим?» – Так закінчив брат Курченко своє свідчення. По дорозі з Кролевця до Сум декілька місіонерських точок – Ямпіль, Свесса, Глухів, Серединна Буда, Білопілля, Баничі, Буринь. Разом з відповідальним за місіонерську парцю на Сумщині, старшим пресвітером Віктором Клецем вдалося навідатися хоч на декілька годин до співпрацівнків місії. У Глухові, де працює Володимир Гладкий та Наталія Колотюк, затрималися трохи довше. Гарне приміщення дому молитви – як результат праці місіонерів та людей, які жертвували. Часто в розмовах згадувалося ім`я брата Володимира Міщука з м.Сакраменто, його щирість та безкорислива допомога в розвитку місіонерського руху на Сумщині. Сімейство Могилевських, Микола та Наталя, які працюють в с.Баничі, розповідали, як благословляє Господь їхню працю. Придбано приміщення під дім молитви. Вже пізнього вечора ми оглянули це приміщення з подякою Богу за успіх в праці місіонерів. Особливо запамяталася зустріч з випускником місіонерської школи Віталієм Косом та його дружиною Уляною. Такого оптимізму й щирості я давно не зустрічав. Це молоде подружжя, маючи своїх двох маленьких діток – п`ятирічну Мирославу та трирічного Маріанна, взяли із сирітського притулку ще одного хлопчика Сергійка, якому трохи більше двох років. «Коли ми взяли його до себе, він був дуже замкнутим. Не говорив, боявся тварин, дерев, автомобілів – розповідає Уляна. – Виявилося, що він разом з іншими дітками ще жодного разу не залишав своєї кімнатки. Вихователька пояснювала це просто: я одна, а їх багато. Тепер він звик до нас і дуже любить своїх сестричок». Я, справді, зауважив, як хлопчик захоплено дивився на дівчаток, як називав Уляну мамою. «У нас все гаразд, нещодавно придбали будиночок в Орлівці, ми такі щасливі, що маємо дах над головою і можемо навіть гостей прийняти. – Віталій показує, де межі городу, що можна буде посадити весною, як вони з Уляною насадять дерев та квітів перед вікнами хати. Правда, трапилася неприємність. Приїхав до нас один чоловік з Джанкоя, – продовжував Віталій, – ми його прийняли, влаштували на роботу. Поселили в домі молитви, щоб міг жити та грубку натопити, щоб на служінні було тепло. Але…– Віталій на мить зупинився. – Але приходжу одного разу, а він зник не відомо куди. Та не просто сам зник, а захопив з собою мопед. Зовсім новий, я навіть мало ним їздив. А так добре було добиратися і в Дружбу, і в С.Буду… Жаль, – зітхнув брат, – але я не серджуся на нього. Нехай його помилує Господь. Ось такі справи в Свессі, – закінчив свою розповідь. Ми прощалися, щиро помолившись в простому дерев`яному будиночку, яких вже тепер ніхто не будує. Уляна з Віталієм запрошували навідати їх ще. Думаю, ми не раз зустрінемося, а в дворі побачимо новий мопед для брата. А чим не ідея – подумав я собі. Напишу про втрату, а раптом хтось прочитає і допоможе на двоколісного «скутера» – доброго помічника для щасливого сімейства Косів.
Післямова Подорожуючи місцями праці та служіння місіонерів як в Росії, так і в Україні, я зауважив одну деталь. Майже всі, з ким доводилося спілкуватися, говорили наступне: був період особливого духовного ентузіазму, будувалися доми молитви, активно велася євангелізація, – а тепер хвиля спаду активності, певна переоцінка можливостей і служіння. Я відчув у цих словах навіть якесь внутрішнє незадоволення собою та результатами праці. У переддень різдвяно-новорічних свят хочу підбадьорити вас, дорогі співпрацівники: ви є у Господа, та у вас є Господь. Ви виконуєте Його прохання – йти по цілому світу і проповідувати. Він знає про кожен ваш крок і кожну справу в Його Ім`я. Не втрачайте оптимізму в Дусі Святому. Господь приготував для вас силу. Він рясно подасть її вам для служіння. Хай звучить з ваших уст голос надії для стомлених. Миру вам, місіонерського щастя (ви знаєте, що це), нових доріг і нових людей для Христа.
