|
Визначення екзегетики та історичні школи тлумачення С З
|
|
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:35 | Сообщение # 1 |
 Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Визначення екзегетики та історичні школи тлумачення Старого заповіту:
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:36 | Сообщение # 2 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Визначення екзегетики
1) Екзегетика – це не є ісагогіка (дослідження історичних джерел рел. текстів; загальний вступ в Біблію (богонатхненність Біблії і канону, герменевтики та історії біблійних переказів + всі види біблійної критики (літературну, історико-літературну або «високу», історичну, текстуальну критику тощо), вивчення даних біблійної археології та матеріалів, пов'язаних із порівняльно-історичним вивченням Біблії).
Дуже часто студенти пишуть екзегетичні роботи, більша частина яких – це ісагогіка, а не екзегетика. Ісагогіка - це лише визначена (не все) додаткова інформація, яка допомагає зрозуміти краще текст. Наприклад, пишуть всю історію Ізраїлю, чи якогось народу (едомлян). Необхідно вибрати з історії лише ті факти, які допомагають зрозуміти текст.
2) Термін «екзегетика» походить від грец. слова «виклад, пояснення». Дослівно «виводити з». Іменник зустрічається в СЗ один раз в Септуагінті в Суд. 7:15: «І сталося, як Гедеон почув оповідання про той сон та розгадку його, то…». Дієслово з цим корнем переважно передає значення євр. дієслова rp;s| (сафар), що означає «розповідати, говорити, звіщати». The KJV New Testament Greek Lexicon ставить перше значення цього слова «вести».
a. Вих.9:16 – Бог робив чуда в Єгипті, «щоб оповідали» те по всій землі.
b. Іс.43:26: «Пригадай ти Мені і судімося разом, розкажи ти Мені, щоб тобі оправдатись».
c. Лука пише про відомий випадок на дорозі в Емаус, після якого Клеопа із своїм супутником «пояснювали» або просто «розповідали» про це іншим учням (Лк.24:35).
d. Корнилій «виклав, розповів» своїм слугам своє видіння і послав за Петром (Дії 10:8)
e. Симон Петро «виклав, пояснив» на Єрусалимському соборі, як Бог зглянувся з самого початку над язичниками (Дії 15:14)
З цих прикладів використання грец. і євр. слів досить яскраво видно, що термін «екзегетика» близько пов’язаний з герменевтикою (наука про тлумачення, сукупність правил, які необхідно використовувати для пояснення Св. текстів).
Грец. слово у НЗ викор. 4 рази і перекладається в значенні «перекладати».
a. Ів.1:38: Равві, що означає «Вчитель»
b. Ів.1:42: Кифа, що означає «камінь»
c. Ів.9:7: сліпий повинен був вмитися в купальні Сілоам, що означає «посланий»
d. Євр.7:2 – про Мелхиседека, що означає «цар правди».
Іменник від цього слова викор. лише 2 рази в НЗ: 1Кор. 12:10; 14:26 у значені «вияснення, пояснення».
Отже, традиційно екзегетика і герменевтика були направлені на сам текст, з ціллю визначити:
1) що текст говорить і
2) що означає згідно задуму автора.
Тому,
1) герменевтика (теорія) посвячена опису загальних і часткових принципів і правил, які є необхідними для вивчення тексту Біблії;
2) екзегетика (практика) посвячена пошуку єдиного істинного значення окремих фраз, виразів і речень, які виражають думки в абзацах, розділах, і, в загальному, в цілих книгах. Зосередження на змісті тексту.
Кайзер дає уточнення: «Однак, це не означає, що тлумач здатний в повні вловити всі окремі нюанси, які мав на увазі той, хто говорив чи писав. Не можливо мати вичерпне знання всього предмету. Тут мається на увазі те, що тлумач має адекватне (відповідне до оригіналу) розуміння того, що автор намагався донести».
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:37 | Сообщение # 3 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Історичні школи тлумачення СЗ
Студенти часто задають запитання: Навіщо вивчати історію?
Загальна ЦІННІСТЬ у вивченні різних теорій тлумачення і періодів в історії екзегетики:
1) Історичний огляд цих методів допоможе нам подолати спокусу розглядати нашу систему тлумачення як єдину систему, яка коли-небудь існувала.
2) Розуміння передумов, на яких основані інші методи, дозволить нам збалансувати нашу точку зору і більш плідно вести діалог з тими, хто думає інакше.
3) Тлумач зможе уникнути крайностей, які тісно пов’язані з тією чи іншою екзегетичною школою. Вислів Сантаяни свідчить, що «той, хто не вчиться в історії, приречений пройти її заново».
4) Таке вивчення може стати провідником до методів, які на ділі довели свою достовірність і вже випробувані часом.
5) Вивчаючи історію тлумачення, ми виявимо, що багато великих християн (напр., Оріген, Августин, Лютер) знали і приписували іншим кращі герменевтичні принципи, ніж ті, якими користувалися самі. Це нам вказує на те, що просто знати принцип - недостатньо, необхідно застосовувати його в своєму вивченні Слова.
6 історичних шкіл тлумачення Писання:
А. Алегоричні школи
Б. Школи, які підтримували буквальний метод тлумачення
В. Школи благочестя
Г. Раціоналізм
Д. Ліберальне богослов’я
Е. Нео-ортодоксія
Ж. Ерлангенська школа
З. Різні школи біблійної критики
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:39 | Сообщение # 4 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Алегоричні школи
Алегоричне тлумачення полягає в тому, що під буквою або очевидним є справжнє значення. «Подорож пілігрима» Джона Буньяна є яскравим прикладом алегорії.
1. Грецький алегоризм
Греки не були зацікавлені в Св. Писанні, але їхній метод і їхні твори вплинули як на євреїв, так і християн.
Греки мали дві відомі традиції:
а. Релігійний спадок грецьких поетів Гомера і Гесіода. Їхні твори були їхньою «Біблією».
Сумніватися в їх істинності було нерелігійно і атеїстично. Вплив Гомера з часом зростав, а
не зменшувався. Історії про богів і твори поетів ніколи не сприймалися буквально.
б. Філософська (Фалес) і історична традиція (Геродот), яка розвинула принципи логіки, критицизму, етики, релігії, і науки.
При цьому ці традиції між собою конфліктували:
- Рел. традиція мала в собі потворні, абсурдні, і аморальні елементи.
- Філософська і історична традиція не могла прийняти багато чого з релігійної, того, що було написано в їх творах.
Цікавим фактом є те, що алегоричний метод виник для того, щоб зберегти репутацію грец. релігійних поетів.
Для грецького розуму, вихованого на Платонівській філософії, цікаві лише вічні, трансцендентні істини. Буквальний зміст Біблії - те, що для євреїв було їх власною, єдиною і живою історією, історією відносин Ізраїлю з своїм Богом, історією спасіння, і людяністю, - для греків представлялося лише блідою тінню істинної, вищої, більш глибокої божественної реальності, яка одна лише гідна бути об'єктом знань і прагнень. І цей вплив ми бачимо в християнських мислителях олександрійської школи, які засвоїли цей метод, бо серед них панувало переконання, що в багатьох випадках буквальне тлумачення «нижче божественної гідності».
Дуже швидко Олександрія наповнилася великою кількістю євреїв, і згодом християнами.
2. Єврейський алегоризм
Згідно Фаррара, «Олександрійські євреї не були тими, хто винайшли алегоричний метод тлумачення Писання. Сам метод вже був готовий для їхнього використання. Гомерівське вивчення язичницьких філософів було запропоновано євреям, а потім, через них, християнам.»
Арістобул Олександрійський (близько 160 р. до н.е.), один з перших еллінських євр. філософів:
намагався комбінувати давньогрецьку філософію з єврейською Біблією.
доводив, що ранні грецькі філософи успадковували від Ліна, Орфея, Мусея та інших уривки, які дуже схожі з творами Мойсея.
стверджував, як і багато інших філософів того часу, що, по суті, давньогрецька філософія і метафізика походить з єврейських джерел, особливо з Закону Мойсея.
припускав, що не тільки стародавні грец. поети (Гомер, Гесіод, Орфей та інші), але всі знамениті грец. мислителі, особливо Платон, багато почерпнули із стародавніх євр. текстів.
Філософ Нумен вторить йому відомою фразою: «Але якщо не Платон, а Мойсей говорить мовою жителя Аттики (історична область в Старод. Греції з центром в Афінах)?»
вважав, що, застосовуючи алегоричний метод вчення грец. філософів можна було знайти в Мойсея і пророків.
Філон Олександрійський (≈20 до н.е. – ≈ 54 н.е.):
для нього Писання (особливо Септуагінта) було вищим від філософії Платона і греків.
Філон не вважав, що буквальне розуміння некорисне, однак воно показує на незрілий рівень розуміння.
Буквальне розуміння – тіло Писання, а алегоричне – душа.
Алегоричний метод тлумачення необхідно застосовувати у трьох випадках:
1) текст приписував Богу щось недостойне або
2) в тексті була невирішена складність, коли якийсь текст суперечив іншому або
3) коли текст природно є алегоричним.
Однак ці три правила поділялися на багато маленьких правил, у яких проводилася спекуляція з текстом.
Напр., шлях Аврама в Палестину – це історія філософа-стоїка, який залишає Халдею (чуттєве розуміння) і зупиняється в Харані, що означає «дірки», що вказує на пустоту знання речей. Коли він стає Авраамом, він стає істинним освіченим філософом. Одружитися з Сарою – це одружитися з абстрактною мудрістю.
Мідрашистський екзегетичний метод у книжників бере початок у публічних виступах і проповідях. Той, хто виступав задавав тему своєї промови, зачитуючи якийсь текст Писання, який містив істину, яку він бажав обговорити. Після цього він ілюстрував цю істину за допомогою притчі і посилював її висловом, який був вже відомий в народі. Щоби зробити такі виступи більш привабливими з естетичної точки зору, більш приємними для слухачів, оратор упродовж своєї промови часто використовував гру слів, підрахунок числових значень слів для підтвердження своїх висновків, аналогію між числом та людиною, які вважалися якимсь чином пов’язаними між собою. Такі прикрашання часто приводили до містичного або алегоричного тлумаченню, яке називали «сод», тобто «таємниця». Така форма тлумачення частіше всього зустрічається в Агаді, єврейській збірці популярних фраз, легенд, притч (одна з частин Талмуду).
3. Патристичний алегоризм
Хорошим мотивом для використання алегоричного методу було зміцнити віру в те, що СЗ був християнським документом. Цей принцип вони зберігали особливо, коли їм прийшлося боротися з Маркіоном і його послідовниками. При цьому необхідно сказати, що вони несвідомо використовували буквальний метод тлумачення. І взагалі то, історичний (буквальний) метод був частиною їхньої герменевтичної системи.
Складності в алегоричному методі:
Відсутність істинного історичного значення в екзегетиці. Часто повністю ігнорувалися історичні зв’язки тексту Писання.
Їхній метод посилання на СЗ показував, що вони мали ще дитяче розуміння прогресивного відкриття.
Вони вважали, що СЗ і НЗ повні притчами, загадками. Тому саме за допомогою алегоричного методу можна виявити значення цих притч і загадок.
Алегоричний, типологічний, містичний, духовний, пневматичний – практично для них синоніми.
Вони вважали, що грец. філософія була в СЗ і саме алегоричний метод виявив її.
Це все, та багато іншого, сприяло до довільного тлумачення Писання.
Іреней (≈130 - ≈200)
Для Іренея, біблійні тексти - досконалі і самодостатні (хоча, парадоксально, Іриней не стверджував, що Писання вседостатнє для розуміння будь-якого питання).
Однак, існує багато біблійних текстів, які є складними для розуміння. Отже, без допомоги від Бога, розуміння неможливо.
Тому сам інколи викор. алегорію. Напр. в 185 р. у праці «Проти єресей» (V.8.4.) писав, що старозавітний опис чистих і нечистих тварин символізує різні класи людей.
a. Закон СЗ називає чистими тваринами, у яких розділені копита і які жують жуйку (Лев.11:3).
b. Іреней вважав тварин з розділеними копитами символічним зображенням людей, які направляють свій шлях до Отця і Сина, а тварин, які жують жуйку, - символічним зображенням людей, які роздумують закон вдень і вночі. Тварини, копита у яких не роздвоєні і які не жують жуйку, відповідають язичникам, а тварини, які жують жуйку, але не мають роздвоєних копит, відповідають євреям.
Климент Олександрійський (≈150 - ≈215) знайшов 5 можливих значень для тексту Писання:
1) Історичне значення Писання, тобто, брати історію в СЗ за реальну подію в історії;
2) Доктринальне значення Писання, тобто, очевидні моральні, релігійні та богословські вчення Біблії;
3) Пророче значення Писання, включаючи пророцтво і типологію;
4) Філософське значення, яке наслідує стоїків з їхніми космічним і психологічним підходом (який бачить сенс в природних об'єктах і історичних особах),
5) Містичне значення (глибокі моральні, духовні та релігійні істини, які символізуються подіями або особами).
Оріген (≈185 - 254) переслідував дві основні цілі:
Показати, що НЗ має свої коріння в СЗ і таким чином відповідати євреям.
Бажав усунути те, що абсурдне або суперечливе в Писанні і зробити Писання прийнятним для філософськи настроєних людей.
Його підхід можна звести до наступного:
1) Трьохступеневий підхід до розуміння Писання (4-а кн. трактату «О началах»):
за аналогією з трьохчастинним складом людини, що представляє собою єдність «тіла», «душі» і «духу», - в Писанні можна побачити «тілесний», «душевний» і «духовний» зміст,
якщо процес духовного вдосконалення людини і людства можна вважати як поступове подолання матеріального початку і досягнення «духовного» стану, то, відповідно, і розкриття справжнього змісту Письма повинно мати на увазі послідовний перехід від «тілесного» значення до більш піднесеного «душевного», а потім - до «духовного».
посилаючись на свідчення кн. Пр.С. 22:20-21, як на заклик «трояко» запам'ятовувати в розумі зміст божественного вчення, яке міститься в Писанні, щоб потім правильно роз'ясняти це значення тим, хто запитує, формулює цей принцип так: «... думки священних книг повинні записуватися у своїй душі трояким чином:
a. простий віруючий повинен будуватися ніби плоттю Письма (так ми називаємо найбільш доступне значення);
b. трошки досконалий (повинен збудовуватися) ніби душею його,
c. а ще більше досконалий і подібний тим, про яких говорить апостол: ми говоримо про мудрість між досконалими, але мудрість не віку цього, ані володарів цього віку, що гинуть, але проповідуємо Премудрість Божу, таємну, приховану, яку Бог перед віками призначив нам на славу, яку ніхто з володарів цього віку не пізнав (1Кор.2:-7), - така людина повинна будуватися духовним законом, що містить в собі тінь майбутніх благ. Бо як людина складається з тіла, душі і духу, точно так само і Писання, дане Богом для спасіння людей, [складається з тіла, душі і духу]».
Розвиваючи цю аналогію, Оріген уточнює, що:
a. під «тілом» Письма слід розуміти його «букву», тобто прямий і буквальний зміст сказаного в Біблії,
b. «душевне» значення - це моральні настанови, що містяться в Писанні, проте говоримо не в прямій і очевидній формі, а ніби натякаючи, через яке мається на увазі, і тому необхідний відступ від плоского «буквального» розуміння тексту,
c. і, нарешті, - «духовне» значення Письма - це вищий, містичний сенс християнського віровчення, що дозволяє показати, «образ і тіні яких небесних [речей] служили іудеї по плоті (Євр.8:5) і тінь яких майбутніх благ містить закон».
2) Для того, щоб зрозуміти Біблію, ми повинні мати благодать, дану нам Христом. Христос є внутрішнім принципом Писання і лише ті, які мають Дух Христа, може розуміти Писання.
3) Істинна екзегетика – це духовна екзегетика Писання. «Біблія є однією великою алегорією, великим таїнством, у якому кожна деталь є символічною». Духовна екзегетика Орігена є сумішшю типологічного і алегоричного.
4) Оріген вірив, що СЗ є підготовкою для НЗ. Таке твердження натякає на 2 наступні твердження:
a. Якщо СЗ є підготовкою для НЗ, тоді НЗ є прихований в СЗ, тому функція християнської екзегетики вивести це на світло за допомогою типологічної екзегетики.
b. Якщо НЗ виконує СЗ, тоді СЗ є тепер замінений (витіснений, завершений).
Приклад Екзегези Орігена Іс.Н.7р. – війна Ісуса Навина з містом Ай (Гай в рос.) після гріха Ахана.
Оріген пропонує духовне пояснення події.
"Гай", згідно Орігену, означає "хаос" - місце перебування демонів (за давніми уявленнями).
"Спочатку ми були переможені нашими гріхами і мешканці Ая вбили багатьох з нас ... Зараз ми знаємо, що хаос є місце, або, краще, притулок ворожих сил, цар і начальник яких диявол. Проти нього виступає Ісус ...". Ісус Навин розділив воїнів на дві частини, одних направив до міста, а іншим, згідно вказівкою Божою, звелів сісти в засідку.
"Дивись, - пояснює олександрійський вчитель, - чи не становить перша частина народу тих, до яких Ісус говорить: "Я прийшов тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого" (Мт. 15:24), і про яких говорить апостол: "Слава і честь, і мир усякому, хто чинить добре, по-перше юдеєві, а потім гелленові" (Рим. 2:10)? Греку, тобто язичнику, що прийшов пізніше (засідка) ... Народ, що знаходиться позаду, представляє з себе зібраних з язичників, які несподівано - хто, дійсно, міг очікувати, що й погани врятуються? - лютіше вражають ворогів мечем ... Але, можливо мені скажуть: в якому сенсі ставиться на перше місце в народі той, хто, так би мовити, утікає? Що ж, і це має свою логіку! Ті , які йдуть за Ісусом, тікають від тягаря приписів Закону, від дотримання суботи, від обрізання плоті, від вбивства жертв. Але, насправді, той, хто слідує за Христом, не біжить від досконалості і повноти Закону ".
Дане тлумачення Орігена трохи непослідовне. Якщо Гай - прототип нечистих сил і Христос йде з ними боротися, то вбачати у втечі Ісуса Навина від жителів Гая втечу послідовників Христа від сатани і демонів неможливо. Тоді Оріген, порушуючи типологічну цілісність, пропонує вбачити у втечі Ісуса Навина не втечу християн від сатани, а їхню втечу від іудейського Закону.
Але Оріген залишався вірним своєму принципу - шукати "дух значення через призму зневажену плоть букви". Трохи далі в тій же гомілії Оріген пропонує таке пояснення втечі Ісуса Навина від воїнів Ая: "Подивимося, чи немає якоїсь перемоги, що досягається через втечу. Апостол Павло наставляє нас, кажучи: "Утікайте від розпусти" (1Кор 6:18). Отже, дивись, є якийсь "дух розпусти" (Ос. 5:4), від якого ми повинні утікати, прагнути перебувати в Христі в чистоті, благочесті і стриманості". Отже, Ай тут у Орігена знову не Закон, а диявол.
Вкінці Оріген закликає своїх слухачів, християн Кесарії Палестинської, зробити висновок: "У цих словах приховані таємниці, .. зазначено, що ми не повинні залишати жодного з демонів, чиє житло - хаос, .. але повинні все зруйнувати".
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:39 | Сообщение # 5 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Наступні два богослови були більш помірними у викор. Алегоричного методу, особливо при кінці свого життя.
Ієронім (≈340-420)
Переклав Біблію на латинську (Вульгата), що вказує на те, що він був обізнаний в грец. і євр. мовах.
Піддавав сумніву включення в канон апокрифічних книг СЗ, тому і дав таку назву цим книгам (з грец. «скритий, захований»)
Отримавши вплив від Антіохіської школи, він ствердив, що буквальне не суперечить алегоричному. Перераховуючи вісім провинностей Орігена, різко засуджує алегоричне тлумачення ним історії про Адама і Єву («шосте»), де «рай перетворений в алегорію, а історична правда знищена».
Але на практиці він був типічним алегористом. Напр., трактував «уста чисті» в Соф.3:9: «Тоді знову Я дам народам уста чисті, щоб всі кликали ім’я Господа і служили Йому одностайно», - що всі народи будуть говорити євр. мовою.
Августин (354-430) понад 30 років свого життя віддав написанню першій фундаментальній праці по герменевтиці «Християнська наука, або Основи священної герменевтики і мистецтва церковної риторики».
1) Висловив перші семіотичні ідеї, хоча вони є відмінними від сучасних семіотичних доктрин. Значення можна осягати абсолютно (лише у важких випадках слід звертатися до контексту), що кожен знак має значення:
a. має зовнішню сторону, за допомогою якої людина сприймає знаки як матеріальні об'єкти, речі, які сприймаються за допомогою чуттів.
b. існує внутрішня сторона знаку (значення), яка і є метою розуміння.
c. Августин розглядав текст Писання як сукупність «знаків», які мають теологічне, історичне і моральне значення.
2) вперше визначає фундаментальну герменевтичну категорію «розуміння». Він стверджує, що «розуміння є перехід від знаку до значення», перехід, під час якого здійснюється пізнання значення шляхом фіксації в душі уявлення про знак, який впливає на неї. Цей метод був психологічним. Оскільки людські душі споріднені, аналогічні один одному, остільки вони, стикаючись один з одним, розуміють знаки.
3) у початковому варіанті визначає принцип контекстуального підходу, що ми розуміємо знаки не ізольовано один від одного, а в певному контексті. Він каже, що деякі місця Святого
Писання можуть розумітися тільки в їх контексті.
4) Також є помітним принцип конгеніальності, тобто пропорційності творчих потенціалів
дослідника будь-якого тексту і його автора. Цей принцип у Августина виступає в вигляді тотожності «богонатхненний автор» і «богонатхненний читач». Вловити сенс певного місця Св. Писання може та людина, в якої її «богонатхненність» дорівнюватиме «богонатхненності» автора. Тобто, технічне оснащення для дослідження тексту не є достатнім для екзегета, але справжня християнська віра, внутрішніх дух.
5) Він наголошував, що лише повністю прояснивши питання буквального смислу тексту, можна переходити до спроб осягнути (розкрити і зрозуміти) переносне (духовне) його значення.
6) деякі тексти необхідно тлумачити алегорично, особливо ті, які мають розбіжності. Однак, таке тлумачення необхідно проводити в любові та воно не повинно суперечити Символу віри.
7) Значення необхідно брати лише з тексту, а не поза ним: «Помилково те, що з особистого чи суб'єктивного джерела, істинно те, що з незмінної Істини» («Сповідь»)
8) Числа відіграють особливу роль у людському знанні, тому ми їх можемо пізнати алегорично або символічно.
9) СЗ є християнським документом, тому що він є Христологічним документом. Він вбачав Христа у багатьох текстах СЗ.
10) Ми не можемо зробити Духа Святого замінником, коли необхідне вивчення для розуміння Писання. Тому вмілий екзегет повинен знати євр., грец., географію, природну історію, хронологію, числа; історію, діалектику, природну науку, і стародавніх філософів.
11) Незрозуміле місце Писання повинне поступатися зрозумілому. Доктрину можна основувати тільки на зрозумілих текстах.
Основні тексти Писання для виправдання алегоричного методу, які використовували як представники Олександрійської школи, так і пізніші східні і західні отці:
Пс. 78:2: «Відкрию уста Мої в притчі» (Євхерій Ліонський)
Рим. 1:20: «Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме» (Ієронім, Августин).
2Кор.3:6: «…буква вбиває, а дух оживляє» (Августин).
Євр. 8:5: «вони служать образові та тіні небесного» (Оріген)
Алегорію приписують також Павлу в Гал 4:24: «Розуміти це треба інакше ()» (зустрічається лише тут)
Серед видатних авторів Олександрійської школи також були: Юлій Африканський, Діонісій Великий, Григорій Тавматургій, Євсевій Кесарійський, Афанасій Великий, Дідім з Олександрії, Єпіфаній, Кирил з Олександрії, Євхерій Ліонський.
4. Католицький алегоризм
Католицька церква, імітуючи отців Церкви, підтримувала алегоричний метод або духовний метод тлумачення.
Однак, прогрес Біблійного вивчення у протестантів вплинув і на підхід у тлумаченні католиків. Вони почали:
визнавати крайність деяких отців Церкви і схоластів;
схвалювати важливість і перевагу буквального значення Писання.
1) Вульгата в Католицькій церкві:
a. Католицькі вчені приймають лат. Вульгату як стародавній, єдиний достовірний і авторитетний текст Писання для публічних лекцій, диспутів, проповідей, і тлумачень. Вона включає апокрифічні книги СЗ, які були прийняті за канонічними на Тридентському соборі.
b. Тим же декретом заборонялося змінювати текст Вульгати, якщо виявлялися розбіжності з іншими варіантами.
c. Судження про дійсний сенс і тлумачення Св. Писання визнавалося прерогативою Церкви.
d. Згідно енцикліки папи Льва XIII (1893), біблійним текстом для церковного використання залишалася Вульгата, проте допускалося використання інших перекладів, а також древніх рукописів. Енцикліка спонукала католиц. богословів до вивчення сх. мов і результатів дослідження Біблії методами історико-критичної науки. При цьому у згоді з принципом аналогії віри енцикліка підкреслювала, що тлумачення Св. Писання не може вступити в суперечність з церковним віровченням і «згодою отців Церкви».
e. Під час модерністського кризи енцикліка 1907 папи Пія X піддала критиці і засудила захоплення деяких католиц. екзегетів у викор. методів ліберальної екзегези.
f. Папа Пій XII в своїй енцикліці 1943 р. закликав звертатися до оригінальних текстів Біблії як до матеріалів, з яких необхідно робити нові переклади, і не акцентував особливу увагу на Вульгаті.
g. На II Ватиканського Собору (1965) було зазначено позитивне ставлення католиц. Церкви до сучас. досліджень Біблії. Біблія повинна бути перекладена з оригінальних мов, але додає, що це має відбуватися у співпраці з християнами-некатоликами.
h. Документ Папської Біблійної комісії, опублікований в 1993 р., у якому папа Іван Павло II вказує, що Церквою визнається важливість існуючих в теперішній час підходів до тлумачення Біблії, основаних на Св. Переданні, гуманітарних науках, а також передбачуваних контекстуальних богослов'ям (феміністське, богослов'я звільнення). Вульгата відображає лише церковну реальність епохи блж. Ієроніма, слугують утвердженню христ. благочестя і мають обмежене апологетичне значення.
2) Католицький екзегет повинен в покорі Католиц. Церкві приймати все те, що вона говорить про Вступ в Біблію і авторство книг Біблії.
3) Католицький екзегет приймає всі значення віршів, які Церква офіційно тлумачить.
4) Літературне і історичне тлумачення Писання є основою у вивченні.
5) Писання має духовне або містичне значення, яке є поза буквальним. Фома Аквінський навчав, що Писання має більше, ніж одне значення, бо автором Писання є Бог. Бог може надихнути людей так, що вони можуть написати не тільки буквальну і історичну істину, але й духовну і метафоричну істину. Тому не можна обмежувати значення Писання лише до буквального. Підставою для символізма є дві причини:
a. Небесне не можливо пояснити земними поняттями без символізму,
b. Історія Ізраїля так була побудована Владикою історії, щоби в ній можна було показати те, що відноситься до НЗ.
6) Католицька Церква є офіційним тлумачем Писання, що означає, що:
a. Церква є Хранителькою Писання, так як Біблія не була дана світові, але Церкві.
b. Християнство є Завдатком віри, довіреній католиц. Церкві в усній (передання) і письмовій (Біблія) формі.
c. Письмова форма є незрозуміла і потребує пояснення. Звичайна людина не є компетентною у тлумаченні Писання, так як це завдання є вище її можливостей.
7) Незрозуміле і часткове вчення Писання необхідно пояснювати згідно вчення неписаної традиції Церкви.
Повернення до буквального тлумачення у катол. церкві відбулося також за допомогою єзуїтів, які в 1534 р. зайняли перше місце між катол. екзегетами. Вони рекомендували вивчення грец., євр., і інших сх. мов з ціллю кращого розуміння і пояснення Св. Писання.
5. Православне богослов’я
перевага грец. тексту LXX і його текстологічна перевага в ряді випадків над масоретським текстом.
для перекладачів і тлумачів Св. Писання пропонувалося для встановлення істинного змісту Слова Божого залучати окрім текстів на мові оригіналу найважливіші переклади - грец. LXX і слов'янський.
Грец. тексту СЗ при відмінності його від євр. можна віддати перевагу, якщо він представляє собою цитату старозавітного пророцтва в новозавітній книзі (Пс 15:10; Дії 11:27), або якщо євр. текст неясний, несе сліди пошкодження (Пс 144:12-13), або якщо місце в перекладі LXX є пророцтвом про Христа, що підтверджено розумінням отців Церкви (Пс 109:3).
Дослідження НЗ було рекомендовано проводити на основі древньогрец. тексту при шкільному вивченні Писання, а також орієнтуватися на церковнослав’янському тексті і керуватися тлумаченнями отців Церкви у проповіді.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:41 | Сообщение # 6 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Школи, які підтримували буквальний метод тлумачення
1. Єврейський буквалізм
Ездра вважається першим єврейським тлумачем і основним засновником євр., палестинської буквалістичної школи. Євреї в Вавилонському полоні переставали говорити євр. і розмовляли арамейською, що утв. розрив між ними і їхніми Писаннями. Тому завдання Ездри було дати значення Писання, перефразовуючи євр. на арам., іншими словами пояснювати значення Писання.
З часом почалися утв. синагоги, рабини, книжники, законники, і традиції.
Коли послідовник традиційного юдаїзму приступає до екзегези, то в його розпорядженні по суті дві Тори, які між собою рівні:
а. записаний закон СЗ,
б. усний закон, який зберігся в Талмуді (староєвр. «вчення, наука») - це великий кодекс релігійно-юридичних правил життя євреїв. Складається з Галлахи і Агади. Талмуд сформувався впродовж багатьох віків з IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. Писемне оформлення накопиченого матеріалу почалось ще у ІІІ ст.н.е., а закінчилось у V ст., коли постав «Єрусалимський талмуд». «Вавилонський талмуд» було завершено у VI ст. н.е. Основною МЕТОЮ укладачів Талмуду було збереження Усного Закону (усного передання, тлумачення Тори), а також пристосування його до мінливих умов реального життя. Усний закон, вважається, також був отриманий Мойсеєм і тому має також Синайські корні, як і записаний закон, він лише обновлявся з кожною новою епохою.
У рабиністичній літературі були розвинуті три основні герменевтичні системи:
1) знамениті 7 головних правил Гіллеля (30 р. до н.е. – 9 р. н.е.),
2) 30 правил рабі Ісмаіла (60-121 рр. н.е.), які служили основними інструментами при розробці мідрашистського (Мідраш з давньоєвр. «шукати, досліджувати, тлумачити») методу тлумачення галлахічних текстів (релігійних та цивільних законів).
3) 32 правила раббі Еліезера (2 ст. н.е.), якими користувалися під час мідрашистського методу тлумачення агадичних текстів (популярних повчань – притч, афоризмів, повчань рел.-етичного характеру).
Буквальний, або «прямий» або «простий» метод тлумачення біблійного тексту називається «пешат» така форма частіше зустрічається в Галахі, назва якої походить з євр. слова «ходити», що в даному випадку мається на увазі традиційні закони або звичаї.
Сім правил Гіллеля служать найкращим прикладом цього підходу. Нижче наведено короткий виклад цих правил з прикладами.
1) Кол Вехомер rm,exow. Lqo («легкий і важкий»). Це правило, згідно якому Писання тлумачить Писання (що є вірним для всіх семи правил Гіллеля), а саме: від менш строгого і важливого до більш важливого і більш строгого – до того, що має більшу галахічну вагу (правила, як поступати у повсякденному житті). Приклад застосування такого правила (і такої логіки) можна знайти в Єр. 12:5: «Як ти з пішими бігав, і вони тебе змучили, то як будеш змагатися з кіньми?» (також Бут.44:8; Вих.6:12; Пт.З.31:27; Лк.11:11-13)
2) Гезіра Шава («рівність (або схожість) висловів»). Між двома окремими текстами (які не пов’язані між собою) проводиться аналогія на основі подібної фрази, слова чи навіть кореня. Наприклад, ангел Господній сказав матері Самсона, що бритва не торкнеться голови Самсона, тому що він повинен стати назореєм (Суд.13:5). Тому з обітниці Анни, що бритва не торкнеться голови Самуїла (1Сам.1:11), можна зробити висновок, що він також був назореєм.
3) Бін’ян ’ав мікатув ’ехад («побудова батька (або сім’ї) з одного тексту»). Один зрозумілий Біблійний уривок служить основою, відправною точкою, щоб створити правило (’ав «батько») для всіх подібних текстів чи ситуацій. Це правило є близьким до того, що протестанти пізніше назвали «закон першої згадки». Тобто істина, яка вперше згадується в Біблії, зберігається до кінця. Частота вживання сприяє розумінню інших місць, в яких це знову згадується. Наприклад, оскільки Бог кликнув до Мойсея з палаючого тернового куща словами «Мойсею, Мойсею» (Вих.3:4), то робиться висновок, що кожний раз, коли Бог звертався до Мойсея, Він називав його так само. Новий заповіт, про який говорить Єремія в 31:31-34 є правилом для Євр.9:20.
4) Бін’ян ’ав мішене хетувім («побудова батька (або сім’ї) з двох текстів»). Це є, в сутності, розширення попереднього правила. Два тексти або два положення в тексті служать основою для загального висновку. Наприклад, хоча в книзі Вих.21:26-27 вказані тільки дві частини тіла (око і зуб), мається на увазі будь-яка частина тіла. У випадку пошкодження будь-якої частини тіла раба тому давалася свобода. Лев.19:35-36 – забезпечення рівних ваг та мірах застосовується так само до того, як ми судимо інших і їхні дії.
У Євр.1:5-14 автор вибудовує правило, що Месія є вищий від ангелів:
Пс.2:7 = Євр. 1:5
2 Сам. 7:14 = Євр.1:5
Пт.З. 32:43/Пс. 97:7/(Неєм. 9:6) = Євр. 1:6
Пс. 104:4 = Євр. 1:7
Пс. 45:6-7 = Євр. 1:8-9
Пс. 102:25-27 = Євр. 1:10-12
Пс.110:1 = Євр. 1:13
5) Келал уферат («загальне і часткове»). Спочатку зроблене загальне ствердження, а тоді за ним слідує окреме зауваження (помітка), в якому викладені деталі цього загального правила. Наприклад, в книзі Бут.1:27 про створення людини говориться у загальних фразах: «Чоловіка і жінку створив їх». А в Бут.2:7 і Бут.2:21 говориться , з чого Бог створив чоловіка і як Він створив жінку. Ці два тексти не розказують про новий акт творіння і не суперечать Бут.1:27; вони просто подають деталі першопочаткового загального твердження. Так само подаються правила як здійснювати жертви і як дотримуватися свят після того, як вони були просто перераховані.
6) Хайоце во мімеком ’ахар («порівняння, зроблене на основі іншого уривку»). Третій уривок може служити поясненням двох інших. Наприклад,
a. здається, що є суперечність між тим, що Господь говорив з Мойсеєм «із скинії заповіту» (Лев.1:1) або говорив «з-над віка з-посеред обох херувимів, що над ковчегом свідоцтва» (Вих.25:22), яка пояснюється в книзі Числ.7:89, де написано, що Мойсей повинен був війти в скинію, щоби слухати Бога, який говорив «до нього з-понад віка йому, яке на ковчезі свідоцтва, з-поміж обох херувимів».
b. Також можна порівняти 2Сам.24:9 і 1Хр.21:5 з 1Хр.27:1 - останній вірш використовувався для того, щоб пояснити ніби якісь суперечності між двома іншими.
c. Вих.19:20: «І зійшов Господь на гору Сінай, на верхів'я гори.», здається, що суперечить Пт.З.4:36: «Він дав тобі з неба почути Його голос». Вих.20:20-22: «…Бог прибув…Мойсей підійшов до мороку, де був Бог…Ви бачили, що Я говорив з вами з небес» - розв’язує конфлікт попередніх двох текстів, що Бог спустив небеса до гори і говорив.
d. Приклад з Римлян: Павло показує ніби протиріччя текстів в Танаху (повна євр. Біблія): «Праведний буде жити вірою» (Рим.1:17=Авк.2:4) з «Не має праведного, ані одного» (Рим.3:10=Пс.14:1-3=Пс.53:1-3; Еккл.7:20). Павло вирішує проблему, цитуючи Бут.15:6 в Рим.4:3,22: «І ввірував Аврам Господеві, а Він залічив йому те в праведність», - в певних обставинах, віра, довіра (те ж саме євр. слово) може виступати як заміна праведності, виправдання (те ж саме євр. слово).
7) Давар хілмад ме‘аніно («пояснення, отримане з контексту»). Для точної екзегези необхідно розглядати загальний контекст, а не окреме взяте твердження. Наприклад, Вих.16:29: «…Нехай сьомого дня не виходить ніхто з свого місця!» - необхідно розуміти не в абсолютному значенні, але як те, яке відноситься тільки до виходу з дому, щоби збирати манну в пустині.
Ця рабиністична система екзегетики двояко вплинула на церкву. Багато з її правил пропонують пешат – прямий, простий, буквальний метод екзегетики. Але те, що цій системі притаманна грайливість і пошуки більш глибшого або незвичайного значення суперечать більш здоровішому і буквальному підходу до тексту. В кінці кінців система сод практично повністю витіснила пешат.
Єссеї кумранської общини були есхатологічною сектою і вірили, що вони живуть в останні дні. Також вони були переконані, що пророцтва можуть і повинні співвідноситися з їхнім часом і з історією їхньої секти. Їхні основні тексти:
1) Іс.40:3: «Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» - тому вони жили поза Єрусалимом, в пустині і вважали себе тим голосом.
2) Лк.4:16-21 – Ісус проповідує з Іс.61:1, говорячи: «…Сьогодні збулося Писання, яке ви почули!»
3) Матвій також використовує цей метод пешер у 1-2 розділах: «А все оце сталось, щоб збулося сказане пророком від Господа» (1:22; 2:6,12,17,23)
Їхній екзегетичний метод складався з наступного:
1) спочатку просто цитувався невеликий (від одного до трьох віршів) текст, або «слово»,
2) а потім до цього слова приєднували його пешер (тлумачення). Єссеї довільно (безпідставно) співвідносили особи, події і ситуації свого часу з особами, подіями і ситуаціями біблійного тексту. Наприклад,:
a. «праведний» з Аввк.1:4 став засновником секти єссеїв, «вчителем праведності»;
b. «нечестивий», який «перемагає праведного» (Аввк.1:4) – це «нечестивий священик» і «людина неправди», який переслідував і, ймовірно, вбив засновника секти;
c. «халдеї» з Аввк.1:6, у розумінні єссеїв, були римляни, яких секта люто ненавиділа і бажала, щоб вони були вигнані з Палестини.
Ще одне важливе джерело герменевтичних принципів апостольського періоду – це використання старозавітних цитат авторами НЗ. Тут вчені поділилися на декілька груп:
1) Багато сучасних вчених досить завзято відстоюють думку, що новозавітні автори в більшості використовували вільні правила, які, як вже говорилося швидше, були загальновживаними у євреїв. (Толкование Нового Завета. /Под редакцией А.Г.Маршалла: Глава 12. Как в Новом Завете используется Ветхий Завет (Э.Эрл Эллис); Д. Муди Смит. Использование Ветхого Завета в Новом…)
2) Гентри Верклер у книзі «Герменевтика» дає декілька пояснень тому, як і чому Ісус і апостоли використовували СЗ:
По-перше, в Палестині в часи Христа було поширено безліч євр., арам. і грец. версій біблійного тексту, які помітно відрізняються один від одного. Рос. чи укр. переклад був здійснений з одного якогось такого тексту.
По-друге, авторам НЗ не обов'язково було цитувати старозавітні уривки дослівно, так як вони і не заявляли, що цитують слово в слово, тим більше, що вони писали не мовою оригіналу старозавітних текстів.
По-третє, у повсякденному житті вільне викор. цитати зазвичай свідчить про досконале знання матеріалу: чим більше промовець впевнений в тому, що розуміє думку автора, тим менше він боїться висловити цю думку своїми словами, хоча б і дечим відрізнявся від слів автора. З цих причин той факт, що автори Нового Завіту іноді перефразували або цитували не прямо зі СЗ, ні в якій мірі не означає, що вони викор. неточні або помилкові герменевтичні методи.
Підсумовуючи, необхідно сказати, що в переважній більшості випадків НЗ тлумачить СЗ буквально, тобто згідно з загальноприйнятим нормам тлумачення всіх видів повідомлень - історію як історію, поезію як поезію, і символи як символи. Не робиться спроб розділити текст на буквальний і алегоричний рівні. Нечисленні випадки, коли може здатися, що новозавітні автори протиприродно тлумачать СЗ, зазвичай пояснюються при більш ретельному вивченні герменевтичних методів біблійних часів.
3) Уолтер Кайзер відстоює протилежну думку. Якщо автори НЗ намагалися переконати вороже настроєну аудиторію, що в їхньому СЗ в деталях передбачені багато особливих моментів з життя та служіння Ісуса, тоді вони безсумнівно використовували екзегетику типу пешат (букв., пряме значення тексту), а не мідрашистський, пешер чи сод. Будь-якого виду навмисне осучаснення СЗ з ціллю, щоби його можна було б застосувати до нової ситуації, було б зразу викрито і відкинено. Однак, цього не відбулося, ніхто не звинуватив їх у підробці.
Це не означає, що вони не цитували СЗ і в інших цілях. Вони, наприклад, використовували мову СЗ без посилань на нього, використовували його як ілюстрацію і черпали з нього переносне значення.
Однак, Кайзер вважає, що вони уникали цього у тих випадках, коли проводили серйозну екзегезу, коли вони спиралися на той факт, що
i. в СЗ було передбачено те, що повністю виконується в час НЗ, або
ii. коли СЗ служив основою для принципів або настанов, які також викладаються у НЗ.
2. Сірійсько-Антіохійська школа
Антіохійська школа вважала, що, хоча старозавітний автор і міг з допомогою Бога передбачити майбутнє виконання свого пророчого слова, тим не менше, значення його слів було по суті єдине з історичним змістом, який можна було зрозуміти з слів пророка вже у його час.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:41 | Сообщение # 7 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Антіохійські отці віддавали перевагу так званому граматико-історичному значенню Священних Книг. Керівництвом для відшукання буквального значення для них служать факти історії, правила граматики, текст і контекст. Вони повністю відкинули алегорію, вважаючи, що для навчання достатньо буквального значення та духовного значення історичної події, яке мається на увазі в самій події. Тому вони визнавали справжність подій СЗ.
Теодор Мопсуєстійський (Mopsuestia) навіть наполягав на тому, що через свої алегорії Пісня Пісень (поряд з деякими іншими книгами) не повинна бути включена в Канон. Нажаль сам Теодор став предтечею несторіанства.
Одним з таких полемістів був Євстафій Антіохійський, який написав працю, в які повстає проти Орігена та його алегоричного методу. У ній він досить різко виступав проти крайнощів алегоризму (але аж ніяк не проти алегорії як такої), що виражався, зокрема, в запереченні фактів старозавітної історії. «Чи не пояснює він (Оріген) за допомогою алегорії колодязі, які викопав Авраам, і інше, що відноситься до того, в довгій промові, представляючи своє тлумачення, тоді як їх до цього часу можна бачити в тій країні власними очима?"
Однак, і дана школа шукала шляхи, як тлумачити не до кінця зрозумілий текст. Тому було запропоновано, що існує два види букв. тлумачення: простий буквальний і метафорично-буквальний. Напр., фраза «очі Господні на тобі» має метафорично-буквальне значення.
Відношення СЗ і НЗ Завітів розглядалося за допомогою типологічного, а не алегоричного методу.
Вони вважали, що єдність Біблії полягала в Христології.
Зв’язок між двома Завітами є пророцтво, яке є зрозумілим двома шляхами:
1) прогресивне об’явлення і
2) буквальна і історична екзегетика Месіанських текстів.
Основними представниками антіохійської школи є Іоанн Златоуст; Теодор Мопсуєстський, Теодорит Кіррський, Кирил Олександрійський.
Антіохійська школа стала опорою для Реформації і, в кінцевому результаті, стала головним екзегетичним методом в християнській Церкві.
3. Представники Сен-Вікторської школи
Представники Сен-Вікторської школи були ключевими фігурами в екзегетиці у Середньовіччі, походили з абатства Сен-Віктор в Парижі.
Гуго Сен-Вікторський (1096?-1141) все ще застосовував трояке алегоричне тлумачення Писання, однак відрізнявся тим, що також використовував і буквальне значення. На його думку, розум нижче віри та Одкровення, але в своїх межах він також приводить людину до Бога. Гуго вважав, що буквальне значення, згідно задуму автора, - це і є значення тексту. Тим самим він підготував шлях для відомого богослова Томи Аквінського.
У 12 ст. Андре Сен-Вікторський (1110-1175), один із учнів Гуго, продовжував основну увагу надавати буквальному значенню, приділяючи особливу увагу історичним реаліям СЗ, біблійній хронології та географії. Андре був одним з перших Середньовічних вчених, хто почав систематично звертатися до євр. тексту (консультуючись з євреями в Парижі). Питання коректного перекладу тексту Свящ. Письма був для нього центральним, тому в разі розбіжностей з Вульгатою перевага віддавалася євр. варіанту. Також користувався раббиністичною традицією тлумачення Письма, часто запозичуючи текст з робіт Раші, Рашбама, Йосипа Карі й ін.. (без вказівки джерела).
Для тлумачення суперечливих текстів він викор. подвійний екзегетичний метод: з однієї сторони, він користувався текстом Вульгати і наводив християнське тлумачення, а з іншої – він наводив юдейське пояснення на основі єврейського тексту. Наприклад, для Іс.7:14 («Ось Діва в утробі зачне…») було дано як юдейське (напад Ізраїльського царя на Юдейського в дні Ісаї), так і християнське тлумачення (народження Ісуса від діви Марії).
Представники Сее-Вікторської школи наполягали, що містичне або духовне значення не можна істинно зрозуміти, поки Біблія не буде буквально пояснена.
4. Реформатори
В епоху Відродження знову почали підкреслювати необхідність повернення до оригінальних мов Писання та буквальному тлумаченню. Реформація відкинула авторитет Септуагінти та Вульгати.
1. З’явились на світ підручник і словник євр. мови Іоганна Рейхліна (1506). Він говорив, що тільки із знаннями євр. мови можна перевірити Вульгату на істинність та зрозуміти Писання.
2. Еразм Ротердамський (1516) видав перше критичне видання грецького НЗ, яке отримало назву «Textus receptus» («Загальноприйнятий текст»).
3. Мартін Лютер (1483-1546) вважав, що:
віра і осяяння Святим Духом є необхідними умовами для тлумачення Біблії.
не Церква повинна визначати, чому має вчити Писання, але навпаки, Писання повинно визначати вчення Церкви.
відкидав алегоричний метод тлумачення Письма, називаючи його "брудним" і "пошарпаним" одягом.
вірне тлумачення Писання має виходити з буквального розуміння тексту із врахуванням історичних умов, граматики і контексту.
«Дух Святий – найбільш зрозумілий автор, який тільки є на небі або на землі; тому Його слова не можуть мати значень більше, ніж одне найпростіше значення, яке ми називаємо записане або буквальне».
Кожний посвячений християнин може розуміти Писання (що було викликом для РКЦ).
все в Старому і Новому Заповіті вказує на Христа, вказуючи на єдність Писання, не вдаючись до містичних тлумаченням старозавітного тексту. Цей організуючий принцип, який на практиці став герменевтичним принципом, привів до того, що Лютер побачив Христа в багатьох місцях Писання, (наприклад, в деяких Псалмах, які він визначив як месіанські), де більш пізні тлумачі не знаходили христологічної тематики.
4. Кальвін (1509-1564) в основному погоджувався з принципами, виробленими Лютером. Він також вважав, що необхідно духовне осяяння, і розглядав алегоричне тлумачення як вигадку сатани, що має на меті затемнити зміст Письма. "Писання тлумачиться Писанням" - таким був улюблений вислів Кальвіна, який підкреслює важливість вивчення контексту, граматики, слів і паралельних уривків, а не привнесення свого власного значення в текст. У знаменитому вислові він стверджував, що "першочергова справа тлумача - дати право автору сказати про що він говорить, а не приписувати йому те, що, як нам здається, він повинен сказати." Він не поділяв думку Лютера про те, що всюди в Писанні потрібно знаходити Христа.
Необхідно все ж таки визнати, що реформатори не завжди з успіхом застосовували свої принципи на практиці, так як базували своє розуміння Писання на основі своєї віри. Однак вони відіграли важливу роль, вплинувши на сучасне протестантське тлумачення.
Жорж Вігуру (катол. богослов) пише, що «протестантський принцип, згідно якого, кожний має право по своєму тлумачити Св. Писання, сприяв розвитку раціоналізму і не помітно привів до втрати рел. чуття у більшості протестантів нашого часу. Однак протестантизм спонукав катол. богословів зайнятися більш букв. тлумаченням Св. Писання.»
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:42 | Сообщение # 8 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Школи благочестя
Акцент робиться:
на повчальних (виховних) аспектах Писання,
тлумачення з метою розвитку духовного життя,
перевага віддається швидше суб’єктивному і екзистенційному досвіду, ніж об’єктивній істині.
1. Середньовічний містицизм
У Середньовіччі розвинулася як схоластика, так і містицизм.
СХОЛАСТИКА. Слово «схоластика» з грец. «школа», оскільки схоластичне богослов'я розвивалося в університетах і монастирських училищах.
Схоластика поєднувала віру в авторитет Біблії і Передання отців Церкви з раціонально-філософським методом викладу і аргументації.
Пізніше, починаючи з епохи Ренесансу, термін «схоластика» придбав негативний сенс як синонім розумового, сухого і формального підходу до богослов'я.
Основними представниками були ченці з домініканського ордену Альберт Великий (1205-80) і Фома Аквінський.
a. Альберту приписуються коментарі до всієї Біблії, хоча сучасні дослідники визнають справжніми лише частину з них.
b. Фома писав тлумачення на Йова, Пс. 1-50, Єр. 1-42, на Мт, Ін. і послання ап. Павла. Йому належить «Золота Катена», що містить пояснення до Слова Божого, взяті з 54-х грец. і лат. отців Церкви.
Більша частина творів середньовічних схоластів є збіркою патристичних тлумачень. Схоласти доповнювали їх послідовним методичним аналізом, діалектичним обговоренням, завжди прагнучи привести різнорідні висловлювання до логічної єдності.
Одне з їх основних завдань - чітко виділити декілька смислових пластів Писання і сформулювати критерії для їх розрізнення.
Фома Аквінський звертав особливу увагу на вироблення строгих правил герменевтики.
Він розрізняв 4 значення Писання:
a. історичний, або буквальний, зміст Слова Божого,
b. таємничий, тісно пов'язаний з догматичною проблематикою,
c. типологічний і
d. етичний (тропологічний) зміст Письма.
Схоласти намагалися уникати крайнощів алегоризму, підкреслюючи важливість історичного змісту Біблії.
Велика увага приділялася захисту бібл. Креаціонізму, оскільки його важко було поєднувати з доктриною Аристотеля про вічність світу.
англ. францисканець Іоанн Дунс Скот (1266-1308) стверджував, що на Біблію не можна дивитися як на енциклопедію знань і будувати на її основі логічну систему всеосяжного характеру. Слово Боже дане нам для спасіння: висновки розуму повинні робитися незалежно від віри, але оскільки і віра, і розум походять від єдиного Бога, вони не можуть і не повинні суперечити один одному.
МІСТИЦИЗМ був своєрідною формою опозиції офіційної схоластиці.
Містикою називають віру в здатність людини безпосередньо спілкуватися з Богом.
Для містика авторитет Церкви і її повчань відходить на другий план у порівнянні з особистим почуттям і суб'єктивною свідомістю причетності до Бога.
У містиків переважав так званий моральний елемент, або сенс Письма. Вони обирали такі місця особливо, які переважно призводили до споглядального настрою.
СЗ користувався тут перевагою, тому що тут більше аспектів, які можуть запалити фантазію.
Найбільшою повагою користувалася таємнича книга Пісня Пісень. Найвідоміше тлумачення на неї написав Бернар Клервоський (1090-1153), великий реформатор зах. чернецтва. Він інтерпретував Пісні як алегоричне зображення діалогу душі з Богом.
Францисканський богослов Бонавентура (1221-74) написав твір «Співбесіди на Шестоднев», 1273), є не просто тлумачення на Бут. 1, але містять вчення про 7 послідовно зростаючих осяяння, або споглядання. Також писав коментарі на СЗ і НЗ.
Ян ван Рейсбрук (1274-1381) у книзі «Про духовну скинію» інтерпретує опис старозавітного культу (Вих., Лев, Числ) цілком алегорично. Напр., чотири завіси скинії він пов'язує з чотирма чеснотами, відповідно до чотирьох кольорів завіс. Пояснюючи повеління вживати в їжу тільки риб, що мають луску, Рейсбрук пише: «З цього ми розуміємо, що наше внутрішєя життя повинне мати вбрання з чеснот і наші внутрішні діла повинні бути прикриті розумною увагою, тим же чином, як риба одягнена і прикрашена своєю лускою».
Учнем Рейсбрука був німий. домініканець Іоган Таулер (1300-1361). Він називав Біблію «живою книгою, у якій все живе». Пізнавати її потрібно не розумом, а серцем. Проте це призводило до алегоризації Писання.
2. Пієтизм (з лат. «благочестя»)
центральне богословське питання - спасіння.
Пієтизм виходить з досвіду і розглядає переживання окремої людини як основу релігійного розуміння.
Акцентували на глибокому вивченні та застосуванні Писання, самі є володіли добре не тільки оригінальними мовами Біблії.
У тлумаченні Писання пієтисти використовували граматико-історичний метод.
Пієтизм повертає церкву до буквального розуміння Писання, і наполягає на тому, що саме буквальне значення є основним і єдиним сенсом, за винятком випадків, коли Писання саме дає алегоричне тлумачення.
Пієтизм вплинув на моравських братів і Цицендорфа, пуритан, Джона Веслі.
Яків Шпенер, (1635-1705) лютеранський богослов
головний твір Шпенера Pia desideria (Жертва угодна, або Сердечне устремління до богоугодного покращення істинної Євангельської церкви, 1675) – результат невдоволення станом лютеранської церкви свого часу.
Для зцілення церкви він пропонував відновити її:
a. на основі живої і діяльної віри,
b. у постійному зверненні до Святого Письма,
c. в спілкуванні з благочестивими віруючими.
У книзі Шпенер висловив шість «благочестивих бажань», або «пропозицій виправити стан церкви», що стали основними принципами руху:
a. Більш широке вживання Письма, включаючи вивчення Біблії в малих групах. Замість того щоб залишати богословські дискусії професійним богословам, ученим, радам, синодам і трактатів, віруючим слід вивчати Писання в малих групах та на домашніх зборів. Не тільки служителі проповідують богослов'я з кафедри; люди повинні вивчати Біблію по домівках. Тому він сам почав вивчати євр. мову.
b. Оновлена увага до ідеї духовного священства всіх віруючих. У теорії протестантський рух вчило, що всі християни є священиками перед Богом, але на практиці багато церков перейняли католицьке ставлення, допускаючи до богослов'я і служінню тільки професійних служителів. Шпенер хотів давати парафіянам положення з духовною відповідальністю, дозволяючи їм брати активну участь у житті та служінні церкви.
c. Акцент на духовні переживання і практичне християнське життя, ніж на знання. Замість того, щоб присвячувати себе формальним дискусіям і диспутам, людям потрібно особисто переживати Бога. Їм треба навчитися, як жити по-християнськи, як ходити у святості.
d. Вирішення суперечок у дусі любові. Люди не повинні вивчати богослов'я заради того, щоб перемагати доктринальних опонентів, і в богословських диспутах вони повинні не забувати триматися верховного принципу любові.
e. Навчання пасторів за допомогою духовної літератури та практики. Освіта служителів практично полягала в навчанні їх формулювань віровчення; практичні настанови, що стосуються їх відповідальності вести людей в християнському житті, нехтувалися. Шпенер хотів, щоб проповідники і пастора, крім богословських трактатів, вивчали духовну літературу і отримували підготовку в тому, як вести богослужіння, наставляти віруючих і вести людей до більшої духовності.
f. Оновлений фокус на те, що мета проповіді - наставляти людей у вірі. Проповідь має звучати для настанови, натхнення і духовного оживлення віруючих, а не для викладу абстрактних доктрин. Занадто часто проповіді виголошувалися в піднесеному і помпезному тоні, були обтяжені богословськими та науковими термінами і мали полемічний характер. Шпенер бажав, щоб проповіді мали практичних характер, приносячи благословення і користь сердець і життя людей.
Шпенер критикує філософію Арістотеля і відкидає її використання в богослов'ї.
Визнається канонічний авторитет СЗ, але він займає підлегле становище стосовно до НЗ, який
містить більше периферичні істини.
критикував окремі частини СЗ, так як вони суперечать моральності.
Август Франке (1663-1727)
в Галлі організував безкоштовну школу для бідних дітей, середню школу, будинок для сиріт і Біблійний інститут для публікації та поширення Писання.
Сам Франке активно студіював слов'яно-руську і був першим автором слов'янських перекладів окремих творів Мартіна Лютера та власних праць. Авґуст Франке фінансував переклади біблійної літератури чеською (наприклад, Новий Заповіт 1709 р. та Біблія 1722 р.), польською (Біблія кінця XVII ст.), угорською мовами, а також друк цими мовами підручників та словників. Саме він розпочав (однак через смерть не завершив) працю над російським перекладом Біблії та створенням німецько-російського словника, підручників з російської мови.
Франке наполягав, що всю Біблію необхідно читати часто, що необхідно використовувати коментарі, але з обережністю, щоб не заважали самому дослідженню Писання, і що тільки народжений згори міг зрозуміти Біблію.
Іоганн Альбрехт Бенгель (1687-1752) – один із засновників біблійної текстуальної критики:
вперше підрозділив грецькі рукописи НЗ на сім’ї на основі схожих рис.
Він був автором знаменитого правила: «Перевага віддається більш складному читанню» - яке стало одним із законів текстології.
Автор книги «Гномон (Індекс) НЗ» або «Екзегетичні зауваження до Нового Завіту" (1742)
Принцип його тлумачення - не привносити нічого в Писання, але видобути з тексту всі можливі значення, і не використовувати символічних тлумачень. Заради цього принципу Бенгель наполягав на строгому дотриманні одного з правил герменевтики - досліджуючи текст, не обмежуватися уривками і цитатами, а брати його в цілісному контексті.
Бенгель був першим, хто висловив думку, що текстуальні різночитання не порушують віроповчального змісту Біблії.
Слабкі сторони:
Особливо пізні пієтисти відійшли від граматико-історичної основи тлумачення і стали залежати від "внутрішнього світла" або "Святого помазання". Таке тлумачення, основане на суб'єктивних переживаннях і благочестивих роздумах, часто суперечило саме собі і часто не співпадало зі значенням автора. Тобто, тлумачення благочестя часто витісняло екзегетичне та доктринальне вивчення Біблії.
Часто прибігали до алегорації особливо при тлумаченні Старозавітного тексту, так як вбачали в ньому деякі суперечності і складності у їх тлумаченні.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:43 | Сообщение # 9 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Раціоналізм
Одним із представників філософського раціоналізму був Барух Спіноза (1632-1677), уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії. Філософ перекладав Старий Заповіт на голландську мову, написав граматику єврейської мови (1677).У 1670 році Бенедикт Спіноза анонімно опублікував працю під назвою "Богословсько-політичний трактат" (у папському Індексі заборонених книг вона знаходилася до 1966 р.).
Один з перших почав розглядати Біблію (її Старий Заповіт) як звичайне історичне джерело.
Кожний має право вільно тлумачити собі релігію.
У цьому трактаті Спіноза підійшов до Біблії як до документу історичного, літературного та релігійного (в тому сенсі, як розумів релігію сам Спіноза).
Богослов’я не має нічого спільного з філософією. Для доказу він дає відповіді на наступні запитання:
i. що таке пророцтво?
ii. Чим пророки відрізнялися від інших людей?
iii. Чому євреї називаються народом вибраним?
iv. Чим природне знання божественного закону відрізняється від божественного закону, який був відкритий пророкам?
v. Для чого існують релігійні обряди?
vi. Чи необхідно вірити в чудеса?
vii. Чи вся Біблія є Словом Божим чи вона містить книги, написанні людьми?
1. Він намагався показати проблему у забобонах, які сталися через те, що народ більше поважає книги Писання, ніж саме Слово Боже.
2. На цій передумові будуються три головні правила герменевтики Спінози. Для того щоб вияснити правдиву історію Біблії, необхідно:
a. Тлумач повинен враховувати природу та особливості євр. мови, так як письменники Старого і Нового Завіту були євреями. Необхідно знати специфіку євр. писемності та граматики, чим обумовлено багато неясностей, двозначності і суперечливих місць в тексті. Саме для цієї цілі Спіноза написав граматику євр. мови. (1677)
b. Дослідити історичну долю кожної книги, тобто життя і значення її автора, коли, з якої причини і для кого і на якій мові була написана книга, як вона була прийнята, через які руки вона пройшла, ким була включена до числа священних книг; яким чином всі священні книги були зібрані в одну.
c. Необхідно відшукати істотні літературні особливості, які об'єднують біблійні книги в одне ціле.
А також, можна додати з його тлумачення: зібрати сентенції (вислови повчального характеру) кожної книги і звести їх до декількох головних, щоб можна було зрозуміти вчення Св. Письма щодо будь-якого предмета.
Застосувавши цей метод дослідження книг Старого Завіту, Спіноза прийшов до наступних висновків:
1. ці книги написані не тими людьми, імена яких вони носять;
2. зібрані ж в одну книгу вони були фарисеями епохи другого храму, причому вони вибрали ті книги, які навчали закону Мойсея, і відкинули ті, в яких зустрічалося щось, що суперечило йому або зовсім про нього не згадувалося.
Філософ підкреслював, що в Писанні зустрічаються місця, в яких висловлена лише особиста думка священних авторів (напр., 1 Кор.7:25-40).
Спіноза не піддає такій же оцінці книги Нового Заповіту, так як не мав для цього достатнього знання грецької мови, і тільки ставить питання, чи писали апостоли в якості пророків, тобто по натхненню, чи як вчителі, тобто розмірковуючи і переконуючи. Він вважає, що саме друге є істинне, що і призвело до численних суперечок, які існували і продовжують існувати в християнській церкві.
Отже, історичне дослідження Біблії призводить до того висновку, що її не можна розглядати як слово Боже, продиктоване Богом. Але це не заважає їй залишатися словом Божим в істинному значенні цього слова, тобто в тому сенсі, що в ній проповідується істинна релігія, але ця остання складається з таких простих речей, які можуть бути зрозумілі самим обмеженим розумом, і тому Св. Письмо вимагає не тлумачення, а послуху і надає людям повну свободу думки.
У витоках богословського раціоналізму стоять: Хрістіан фон Вольф (1679-1754), Герман Самуель Реймарус (1694-1768) і Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).
Хрістіан фон Вольф намагався пов’язати біблійне відкриття з природним відкриттям. Розділяючи істину розуму і істину історії, він висунув положення про те, що багато чого в Старому Завіті було обумовлено тими історичними обставинами, в яких він виник. Це призвело послідовників Вольфа до постановки питань про значення, яке вкладали в текст біблійні автори, про різницю між сучасним і стародавнім розумінням Біблії, про правомірність типологічного підходу до Старого Заповіту і т. д.
Герман Самуель Реймарус зробив єдиним джерелом істини для християнства природне відкриття. Оскільки він вважав, що віра і розум несумісні, він відмовився приймати концепцію особливого відкриття.
Готхольд Ефраїм Лессінг вважав, що умовні істини історії не можуть служити основою для необхідних істин розуму.
Багато чого з цього пізніше розвинеться у ліберальному богослов’ї, у тому числі деструктивна (пагубна) критика Біблії 19 ст.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:44 | Сообщение # 10 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Ліберальне богослов’я
Основні правила у підході до вивчення Біблії:
1) «модерна ментальність» володіє нашим підходом до Писання. Вони вважають Біблію лише історичним документом, чудеса відкидаються, вільно використовують текст Біблії у тлумаченні та перекладі з оригінальних мов.
2) Дають нове визначення для натхнення. Всі форми натхенності (вербальна, повна, динамічна) відкидаються. Якщо лібералізм відкидає трансцендентну і чудодійну діяльність Бога, так відкидає і надприродну доктрину натхнення і об’явлення. Канон критицизму є «дух Христа». Все в Біблії, що узгоджується з «духом Христа» є прийнятним, все інше є не обов’язковим.
3) Нові параметри концепції надприродного. Все є в контексті природної здатності людини. Чудеса розглядаються як фольклор, чи міфологія чи поетичний підхід.
4) Концепція еволюції застосована до релігії Ізраїля і його документів. Отже, релігія Ізраїля знаходиться в стані росту та розвитку. Письмо і його розуміння розвивається. Сам Бог, і уявлення про Нього розвивається. Міняли порядок книг Біблії внаслідок цього.
5) Поняття пристосування було застосоване до Біблії. Багато теологічного змісту Біблії є слабким або знищеним, а також використовується стародавня термінологія. Тобто Ісус працював з євреями, тому під влаштовував все під них. Істина стає відносною.
6) Писання необхідно тлумачити історично, а не як бавторитетне об’явлення. Теологія в процесі змін, як і історія. Істина не може бути канонічною. Типологія і пророцтво відкидається як видумка християнства.
Богослови вже не задавали питання: "Що в цьому тексті говорить Бог?" Їх цікавило: "Що мені каже текст про розвиток релігійної свідомості людей, які сповідують цей примітивний єврейський культ?"
Фрідріх Шлеєрмахер (1768-1834), один із засновників ліберального протестантського богослов’я, виділяв почуття людини, як центр усвідомлення Бога. Джерелом релігії у нього не була ні книга, ні розум ні щось зовнішнє; основним її джерелом він вважав відчуття повної залежності від когось зовнішнього по відношенню до нас. Гріх – це зруйнування почуття повної залежності від Бога, а не бунт проти того, що Бог відкрив про Свою волю або закон через Писання.
На процес інтерпретації завжди впливають особливості особистості інтерпретатора, можливо досягнути тільки «приблизного» розуміння змісту тексту. У той же час автори зазвичай не усвідомлюють до кінця змісту того, про що вони пишуть, тому процес інтерпретації завжди є також процесом розвитку його значення, тобто інтерпретатор може іноді зрозуміти зміст тексту навіть краще, ніж сам автор.
Альбрехт Річль (1822-1889), німецький історик християнства, протестантський богослов, один з представників ліберальної теології, як і Шлеєрмахер, вважав, що релігія не повинна бути прив’язана до якоїсь історичної події чи книги. Річль підкреслював моральну і етичну значимість християнства.
Адольф фон Гарнака (1851-1930) вважав, що вплив давньо-східних культур (напр., вавилонської) на СЗ дозволяє трактувати його як збірник міфів. «Цей факт, - писав він, - вбивчий для існуючого уявлення про богонатхненність». Але в той же час Гарнака вказував, що найважливіший зміст книг, а не елементи запозичень, які в них є. Підсумок своїх роздумів він підвів в одній із своїх останніх книжок - «Маркіон» (1921), в якій він із співчуттям говорить про погляди єретика, який вважав СЗ породженням злого духа. «Відкинути СЗ у 2 ст., - писав Гарнака, - було б помилкою, яку відхилила велика Церква; утримати СЗ в 16-му столітті було долею, від якої Реформація не змогла піти. Але збереження його в протестантизмі 19 ст. як канонічної основи є наслідок релігійної та церковної відсталості».
Е. Нео-ортодоксія
Карл Барт (1886-1868), як і багато інших представників сучасного богослов'я, отримав ліберальну богословську освіту, але був незадоволений ліберальним підходом до богослов'я.
Цей новий рух був названий:
«кризи теології», тому що він наголошував на Божому суді над людиною;
«бартіанізм», тому що походить від Карла Барта;
«нещ-ортодоксією», тому що відокремлюється від лібералізму і шукає відновлення розуміння реформаторів;
«нео-надприроднім», тому що, всупереч модернізму, відновлює категорію трансцендентності;
«логотеїзм», тому що це є теологія Слова Божого;
«нео-євангелизм», тому що шукає відновлення християнської євангелії всупереч соціальної євангелії лібералізму;
«нео-лібералізм», тому що, незважаючи на різну відмінність від лібералізму, все жтаки повністю від нього не відступив;
«Біблійний реалізм», тому що робить новий вклад, щоб знову відкрити для себе теологічне тлумачення Біблії.
6 герменевтичних принципів, які більш менш характеризують суть цього руху:
1) Принцип об’явлення:
a. Біблія - суміш істини і омани, із-за людського фактора .
b. Писання є записом, свідченням про об’явлення, але не є самим об’явленням.
c. Об’явлення є лише тоді, коли Бог говорить, не обов’язково, що це є Писання.
d. Божа промова – це не слова (консервативна точка зору), але Його особиста присутність.
e. Це слово не є постійним, а існує тільки під час містичного моменту
2) Христологічний принцип:
a. Слово Боже до людини є Ісус Христос.
b. Тексти Писання, які не відносяться до Ісуса Христа, Слова Божого, не є дійсними.
c. Християнською доктриною не можна назвати ту, яка не орієнтована на Ісусі Христі. Ми не можемо зрозуміти Буття, а саме, що ми є творінням, що таке гріх, якщо б не Ісус Христос.
3) Принцип всеосяжності (сукупності):
a. Не можна довести доктрин, цитуючи один або декілька текстів Писання.
b. Вчення Біблії визначене за допомогою розгляду всього його вчення.
c. Писання є правильно пояснені лише тоді, коли застосований принцип всеосяжності.
d. Також писання необхідно пояснювати за допомогою Христологічного принципу.
4) Міфологічний принцип:
a. Біблія містить обговорення про створення світу, створення людини, невинність людини, падіння людини, і другий прихід Христа. Ліберальне богослов’я відкидає ці вчення, нео-ортодоксія шукає, як серйозно тлумачити ці доктрини, але не буквально (як це роблять консерватори), але міфологічно.
b. Міф є форма теологічного спілкування. Буття 1 не мало за мету розказати нам про те, як Бог створив світ. Але, з однієї сторони, сказати про те, що ми є творінням, і, з іншої сторони, обмежує наукові розслідування. Доктрина про другий прихід Христа говорить про те, що людина не може знайти своє щастя ні своє значення за допомогою лише історичного існування. І т.д.
c. Їхній міф відрізняється від язичницького чи класичного міфу, так як він є серйозним і має значення в собі.
d. К’єркегор дає синонім до слова «міфічний» - «психологічний».
5) Принцип екзистенції:
a. Згідно К’єркегора, граматичне, лексичне, і історичне вивчення Біблії є необхідним, але воно передує істинному читанню Біблії.
b. Читати Біблії необхідно у спілкування з Богом.
c. Біблія не є в першу чергу історією, хоча містить історію; Біблія не є в першу чергу теологічним посібником, хоча містить теологію. Це є книга про екзистенцію, про життя, про Бога.
d. До них Біблію читали історично і критично, а вони читають її екзистенційно.
e. Тут відкидають академічні аспекти, але тяжіють до ідей школи благочестя.
6) Парадоксальний принцип:
a. Містить контр-категорії божественної трансцендентності і логічного парадоксу.
b. Якщо людина обмежене і грішне творіння, а Бог святий, тоді людина не може мати недвозначного знання про Бога.
c. Істина Божа повинна з’явитися людині як діалектично (мистецтво сперечатись) або парадоксально.
d. Діалектична теологія – тлумачення доктрини за допомогою твердження і контр-твердження.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:45 | Сообщение # 11 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Ерлангенська школа
спроба синтезу наукової біблійної екзегези і протестантської традиції тлумачення Св. Писання, сформована ортодоксією і пієтизмом
Основоположником цього напрямку був А. Харлесс, в основному побудував свою теологію на вивченні праць Лютера. Він також висунув ідеї, характерні для теологічного методу Ерлангенскої школи: зміст Писання і особистий досвід спасіння окремого християнина відповідають один одному.
І. К. К. фон Гофман (1810-1877), представник Ерлангенскої школи.
Наукова герменевтика може розвиватися лише за наявності обов'язкової передумови - християнської віри.
Писання дане Церкві, тому необхідно мати розуміння єдності Церкви, Писання і віри.
Тлумачення повинні виходить з єдності СЗ і НЗ,
пророцтво і його виконання підкреслює важливість типологічного тлумачення СЗ як частини історії спасіння.
справжня екзегеза Писання повинна будуватися не на науковому сумніві та критиці, але на християнській вірі, довірі до Писання і прагненні зберегти його свідоцтво.
З. Різні школи біблійної критики
Методи вивчення біблійних текстів, сформульовані наукою, були названі біблійної критикою. У міру свого розвитку біблійна критика виробила певні методи вивчення біблійних текстів, серед яких:
текстуальна критика,
історична критика,
літературна критика,
критика форм і передань,
редакційна критика,
структурна критика,
критика канону,
порівняльно - релігійна критика.
Коротка інформація про деяких з них:
Мета критики тексту полягає в реконструкції тексту якомога ближче до тексту оригіналу, грунтуючись на доступних сьогодні текстових свідченнях.
Літературна критика є критичним вивченням людської мови Біблії і літературних форм (в широкому сенсі), які використовувалися авторами Писання, що відповідають їхнім особистісним особливостям і застосовуються в залежності від поставлених ними дидактичних цілей і від умов історичного та культурного середовища, в якому вони жили.
«критика форми» була введена біблеїстом Германом Гункелем (1862-1932), засновником школи літературної критики Біблії. Його підхід до СЗ був як до збірки різних за характером літературних творів, які є підпорядковані законам певних жанрів і вимагають літературного вивчення. Відзначаючи, наприклад, елементи вавилонських легенд і міфів, які вплинули на літературну основу Біблії, він підкреслював, що старозавітні письменники повністю піднеслися над давньосхідною міфологією. Наприклад, він порівнював це з будівництвом християнського храму, де використовуються матеріали давніх язичницьких святилищ. Порівняльне вивчення релігій показало, що, хоча віра Старого Завіту мала щось схоже з іншими давньосхідними релігіями, її сутність, історія та література унікальні.
Критика форм - це аналіз тексту відповідно до типових, які піддаються ідентифікації, літературних форм, за допомогою яких висловлювали свої ідеї в словесній творчості люди тієї чи іншої культури.
Критика передань займається тим, що простежує історію виникнення, видозміни і синтезу усних, а потім і писемних джерел Писання (Іван Енгнелл, Мартін Нот, Альбрехт Альт).
Критика редакцій більше цікавиться богословськими мотивами рішень про те, який матеріал необхідно включати в літературний твір, як його поставити і яким чином оформити. Ідея полягає в тому, щоби показати, як відрізняються один від одного богословські акценти різних авторів Писання. (Гюнтер Борнкамм, Ганс Концельманн, Віллі Марксен).
Хоча всі ці критики дають багато корисного для вивчення Писання, вони також наносять шкоду Писанню, оскільки більш схиляються до того, щоб не сприймати текст як він є. Наприклад, автор претендує на те, що його слова є Божим відкриттям, однак ці критики об’являють його лише компілятором (який пише твір на підставі чужих матеріалів без самостійного дослідження та опрацювання джерел), який озброївся клеєм і ножицями, або писарем, який зафіксував різнорідні розповіді і звичаї. Тоді необхідно вибрати, до чого ми будемо більш схилятися.
Існує жарт: Списування з одного джерела – плагіат, з двох – компіляція, з трьох і більше – дисертація.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:46 | Сообщение # 12 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| СВІДКИ БІБЛІЙНОГО ТЕКСТУ СЗ
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:46 | Сообщение # 13 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Древньоєврейські свідки:
1) Протомасоретські тексти і масоретський текст
Як правило, термін масоретський текст використовується по відношенню однієї частини представників текстуальної традиції МТ, а саме тієї традиції, кінцеву форму якій надав Аарон Бен-Ашер з тиверіадської гілки масоретів (Спочатку використовувалися три системи огласовки текстів СЗ – «тиверіадська», «вавилонська» і «країни Ізраїлю», перша з них стала зрештою загальноприйнятою і дожила до наших днів.).
МТ містить в собі:
а) _______________________ (лише приголосні), яка була присутня ще у джерелах другого храму, їх ще називають протомасоретськими текстами,
б) ________________ (500-700 рр. н.е., у рукописах Мертвого моря її не має, що вказує на більш пізнє походження)
Основна функція системи огласовок полягала в тому, щоби:
- зберегти традицію усного прочитання і
- усунути сумніви стосовно прочитання тексту у тих випадках, коли він допускає декілька інтерпретацій.
(Kethib = те, що написано; Qere = те, як ти повинен читати)
Для МТ були розроблені 3 такі системи:
1) тиверіадська (або північнопалестинська) система огласовок – ставляться під приголосними,
2) палестинська (або південнопалестинська) - ставляться над приголосними,
3) вавилонська - ставляться над приголосними.
З часом тиверіадська система (а саме система Аарона (сина Моше) Бен-Ашера) отримала визнання в більшості євр. общин і витіснила інші системи. Дана система огласовок відображена в:
1) Алепському кодексі (прибл. в 925р.). У Середньовіччі цей рукопис служив зразком для виправлення книг, в даний час використовується при підготовці сучасних наукових видань. Цей кодекс містив повний текст єврейської Біблії, але в результаті пожежі, що сталася в 1948 в м.Алеппо (Сірія), де кодекс у той час зберігався, значні частини на початку і в кінці рукопису були втрачені. Збережений текст починається з Повт.З. 28:16 і обривається на Пісня над піснями 3:12. В даний час рукопис зберігається в Єрусалимі.
2) Ленінградському кодексі (1009 р.), його огласовка близька Алеппському кодексу. Так само як і Алеппський кодекс, рукопис достовірно передає Тиверіадську масоретську традицію знаків для голосних і знаків кантіляції (музично-речитативне читання книг Біблії під час богослужіння) бен Ашера. Ленінградський кодекс використовувався при підготовці 3-го видання Biblia Hebraica (Stuttg., 1929-1937), а також всіх випусків Biblia Hebraica Stuttgartensia (BHS), де рукопис відтворено практично без змін.
3) та інших.
в) ________________________ – визначення меж окремих розділів, тобто поділ тексту на частини (розділи), вірші і глави. Дані визначення масорети позначали різними знаками в тексті.
г) ____________________, їх ще називають також знаками кантіляції – додають до приголосних і голосних букв екзегетичний і музичний вимір. Вони мають три різні функції:
1) направляти читання Біблії у синагозі у відповідності з методичним малюнком,
2) вказувати наголоси у слові,
3) вказувати синтаксичний зв'язок між словами, розділюючи їх або з’єднуючи.
Неєм.8:8: «І читали в книзі, у Божому Законі виразно, і вияснювали значення (відноситься до акцентних знаків), і робили зрозумілим читане» = Ездри 4:18 «виразно читати».
Напр., у Вих.17:9 слово «завтра» може відноситися як до попередньої, так і до наступної частини вірша: «І сказав Мойсей до Ісуса: Вибери нам людей, і вийди воюй з Амаликом узавтра…» або
«… Узавтра я стану на верхів'ї гори, а Божа палиця буде в моїй руці».
Як взнати? Вважається, що таке розуміння у талмудичній літературі, або як єдиний погляд, або як один із декількох можливих, зазвичай відображено у системі акцентних знаків (напр., ^), які є збережені у наступній традиції.
д) ____________________________________ – це апарат інструкцій для запису біблійного тексту і його читання. Цей апарат розроблявся поколіннями масоретів і записувався на полях. Ціллю такого апарату було забезпечити точну передачу тексту.
Апарат Масори, яким керувалися багато поколінь переписувачів, складається із двох головних частин:
1) основний апарат Масори, який написаний у вигляді системи поміток на бокових полях тексту. Цей апарат містить наступні помітки:
a. кількість специфічних написів або огласовок. Напр., до Пт.З. 32:39 на слово «оживляю» міститься помітка: тобто дана форма зустрічається в Біблії тільки у цьому місці.
b. вказівка на паратекстуальні елементи
c. особливі деталі, напр., найкоротший або середній вірш в Торі в цілому або в окремій книзі, вірші, які містять всі букви алфавіту, і т.д.
2) Масара гедола, написана на нижніх або верхніх полях тексту. Цей апарат тісно пов’язаний з попереднім, так як його функція – детальне перерахування особливостей, які згадуються непрямо. Напр., якщо 1) стверджує, що якесь визначене слово зустрічається в Біблії 8 разів, то 2) дає детальний список цих віршів. Вона не вказує конкретно на розділ або вірш, але, зазвичай, цитує з цього вірша ключове слово, або фразу, або його частину, в якій знаходиться обговорюване слово.
Різні компоненти тексту вводилися різними людьми: софрім («переписувачі, писарі») записували консонантній текст, накданін («спеціалісти по огласовці») додавали огласовки і акцентні знаки, а масорети («передача, передання, традиція») писали помітки Масори. Пізніше термін «масорети» відносився до всіх аспектів перепису середньовічних рукописів.
Про скрупульозність в переданні МТ свідчать і знамениті слова р.Ішмаеля: «Син мій, будь обережним, тому що твоя справа – це справа Небес. Якщо ти пропустиш (всього лише) одну букву або додаш (всього лише) одну букву, зруйнується весь світ».
Один равин-дослідник сказав: Акуратно ≠ досконало (без помилок).
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:47 | Сообщение # 14 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Прасамарянські тексти і самарянське П’ятикнижжя
Самарянське П’ятикнижжя містить текст Тори, який записаний однією із різновидностей палеоєврейського письма і збережений самарянською общиною у багатьох екземплярах.
Чому тільки Тора? Можливо тому, що:
Писання (третя частина євр. Біблії) були зібрані в період розбіжностей, незгод;
Пророки часто принижували значення північного царства з його столицею в Самарії;
або ж, вони просто вважали себе нащадками Мойсея, які в 9 ст. до н.е. відділилися від юдеїв.
Думки вчених стосовно часу створення цієї версії розійшлися (в час Ісуса Навина, 12-13 ст. до н.е., з часів Суддів (згідно самарянської традиції), 11 ст., 3 ст. до н.е….), однак її основою був якийсь древній текст, який є схожий більш на той, який був знайдений фрагментарно у Кумрані і названий прасамарянським.
Цей текст має лише консонантну основу (приголосні). Самаряни розробили знаки для визначення голосних, але ними користувалися досить рідко в пізніх рукописах. Тільки недавно самаряни написали рід рукописів з повною огласовкою, причому виключно для використання за межами їхньої общини.
Чому прасамарянські, а не протосамарянські тексти? Так як вважається, що один із цих текстів був використаний при створенні своєї версії П’ятикнижжя. При цьому Прасамарянські тексти не містять в собі вихідне самарянське вчення, і дещо відрізняються від СП.
Самарянське П’ятикнижжя 6000 разів відрізняється від МТ, 1/3 з цих різночитань співпадає з LXX (деякі навіть вважають, що LXX вплинуло на зміни, які є в СП).
Відмінності з МТ полягають в більшості в питаннях правопису і граматики, хоча часто спрощує MT. Багато з них носять характер гармонізації, згладжування протиріч, продиктовані догматичними і конфесійними міркуваннями. Напр., слово Елогім часто замінюється словом Ель, щоб уникнути навіть натяку на множинність богів. Гора Гарізім (свята гора в Самарії) замість гора Гевал (Евал) (Пт.З.27:4) Так і в багатьох місцях Повторення Закону (напр., 12:5,11,14,18; 14:23-25) масоретська фраза "до місця, яке вибере Господь, Бог ваш" було змінено на "обрав", щоб показати, що святою горою була Гарізім, а не Сіон (яким заволоділи ізраїльтяни тільки під час царювання Давида). Іноді виправлення носять цілком довільний характер (напр., в Бут. 48:16 слово "ангел" замінено словом "цар").
Приклад, коли СП узгоджується з LXX, а не МТ: в Бут. 4:8 СП після слів: "І сказав Каїн до Авеля, брата свого" містить пряму мову Каїна: "Давай вийдемо в поле". У МТ у цьому вірші пряма мова Каїна відсутня, однак є в Септуагінті та ряді інших стародавніх переказів. Подібні паралелі показують, що самаряни при закріпленні свого тексту спиралися на давню традицію, що існувала за межами їхньої громади і відмінну від тієї, яку зберегли масорети.
Питання про те, коли саме були внесені ці зміни і на якій рукописній традиції базується СП, залишається поки відкритим.
3) Біблійні тексти, знайдені в Кумрані
У період з 1947 по 1956 рік, коли археологи обстежили печери в цьому районі, в 11-ти з них були виявлені тисячі великих і дрібних фрагментів сувоїв.
Знайдені фрагменти рукописів можна розділити на три групи:
а) тексти окремих книг єврейської Біблії (всього близько 190 біблійних сувоїв) - свідоцтво про способи передачі та копіювання біблійних текстів в період між 300 р. до н.е. і 70 р. н.е. Були знайдені фрагменти всіх біблійних книг, крім книги Естер, на древньоєвр. мові.
б) сотні літературних творів небіблійного характеру – дані тексти дають уяву про євр. літературу того часу (загалом знайдено більше 800 біблійних і небіблійних текстів),
в) а також «документальні тексти», тобто різного роду списки, контракти, статут, що належать якійсь релігійній громаді.
З точки зору свого текстуального статусу, біблійні тексти, знайдені в Кумрані, належать до п’яти різних груп:
а) Тексти, написані членами кумранської громади. Ці тексти відрізняються особливим орфографічним стилем, що полегшують читання тексту. Ці тексти складають близько 25% біблійних сувоїв.
б) Протомасоретські тексти. Ці тексти близькі до сучасного МТ і складають близько 45% всіх біблійних текстів.
в) Прасамарянські тексти. Ці тексти повторюють деякі особливості Самарянського П’ятикнижжя. Ймовірно, один з текстів цієї групи став основою для Самарянського П’ятикнижжя. Ці тексти складають 5% біблійних манускриптів.
г) Тексти, близькі до давньоєврейського джерела Септуагінти. Ці тексти виявляють тісну схожість з Септуагінтою, наприклад, по розташуванню віршів. Однак, тексти цієї групи значно відрізняються один від одного, не утворюючи таку близьку групу, як вищевказані групи. Такі сувої складають 5% кумранських біблійних текстів.
д) Інші тексти, що не мають схожості ні з однією з перерахованих вище груп.
До кумранських знахідок аналіз біблійного тексту основувався на середньовічних манускриптах. Кумранські тексти значно розширили наші пізнання про текст СЗ періоду другого храму.
а) Невідомі раніше читання допомагають краще зрозуміти багато деталей тексту СЗ.
б) Текстуальне різноманіття, яке відображене в п'яти описаних вище групах текстів, дає гарне уявлення про множинність текстуальних традицій, що існували в період другого храму.
в) Кумранські сувої надали цінну інформацію про технічні аспекти переписування біблійних текстів і процес їхньої передачі в період другого храму.
г) Підтверджено надійність стародавніх перекладів, перш за все, Септуагінти. Знайдені сувої, що належать до четвертої групи текстів, підтверджують правильність раніше зроблених реконструкцій староєврейського оригіналу Септуагінти (тобто деякі тексти, які відрізняються від LXX, були знайдені в стародавніх євр. рукописах).
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:47 | Сообщение # 15 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Стародавні переклади СЗ
У стародавньому світі і в Середньовіччі Біблія перекладалася на різні мови, найбільш важливіші з яких були: грецька, арамейська, сірійська, латинська і арабська. Звичайно, при цьому все одно необхідно пам’ятати, що перевагу необхідно надавати оригінальному тексту, який лежав перед перекладачем.
Даними перекладами більше користувалися до 1947 р., так як ще не були знайдені Кумранські сувої, а також тому, що вони передували середньовічним рукописам МТ.
1) Септуагінта (LXX)
- єврейський переклад, здійснений в основному в Олександрії в 3-2 ст. до н.е. На той час в Олександрії євреїв складало близько 2/5 з близько 300 тисяч населення.
- переклад 70 (або 72) старців (єрусалимських книжників)
- її традиційна назва відображає передання про те, як 72 старці переклали Тору на грец. мову (Йосиф Флавій пише, що переклад відбувся ще й за 72 дні)
- у перші ст. н.е. ця традиція була розширена і включила в себе всі перекладені біблійні книги,
- у кінцевому варіанті вона увібрала в себе всі єврейсько-грецькі священні писання, у тому числі тексти, написані на грецькій мові.
Отже, LXX містить книги двох типів:
а) грец. переклад 24-х канонічних книг Танаху (у протестантів ті ж самі 39, бо в євр., напр., 1 і 2 Царів – це одна книга, яка складається з двох частин а і б).
б) Книги, які не включені в канон Священних Писань палестинських євреїв, а тому називаються: на грец. мові апокрифами («прихованими»), а на євр. мові – хіцонім («посторонніми). Ці книги, в свою чергу, поділяються на дві групи:
1) грец. переклад деяких книг, древньоєвр. або арам. джерело яких був або втрачене, або
збереглося лише частково;
2) ряд текстів, які написані на грец. мові, таких як Книга Премудрості Соломона.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:48 | Сообщение # 16 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Ревізії Септуагінти (тобто, текстуальні традиції, порівняння текстів)
а) Передумови створення ревізій:
Для створення ревізій декілька факторів зіграло свою роль:
1) _______________________________________. Грекомовним євреям необхідний був як для їхніх рел. потреб, так і, пізніше, для полеміки з християнами грец. переклад, який би точно передавав текст древньоєвр. Біблії. Оскільки сам древньоєвр. текст упродовж часу змінювався, відчувалася необхідність адаптувати LXX до древньоєвр. тексту.
2) ______________________. Так як перші християни повністю природно вибрали LXX в якості Священного Писання, євреї відмовилися від неї і почали створювати інші переклади. Ось наприклад Массехет Софрім 1.7. саме критикує LXX: «Одного разу 5 мудреців написали Тору для царя Птолемея на грецькій мові, і той день був так само зловісним для Ізраїля, як той, в який було зроблено золотого тельця, оскільки Тору неможливо перекласти в точності». Дана відмова заставила євреїв скрупульозно відноситися до кожного слова євр. тексту.
3) ____________________. Нові євр.-грец. версії повинні були відображати євр. екзегезу.
б) Характер ревізій:
Ревізії мали за мету ___________________. Їх об’єднувало бажання передати Біблію більш точним і послідовним чином, ніж початковий, «Древній грец. переклад».
в) Ревізії:
- догекзапларичні ревізії: Аквіли, Сіммаха і Теодотіона
- гекзапли Орігена (3 ст.)
- постгекзапларичні ревізії: Лукіана (312 р.)
3) Таргуми
Слово «таргум» з арам. (халдейської) означає «пояснення», «коментарій». Пізніше цим словом почали позначатися переклади на арам. мову.
Таргум – це швидше парафраз, ніж дослівний переклад. Ціль – ___________________________
Традиція приписує авторство ще Ездрі, однак історичні джерела вказують на 1 ст. н.е.
Таргуми були складені практично зі всіх книг СЗ (крім Ездри, Неємії і Даниїла, ці книги вже були написані на арам. мові).
Древньоєвр. текст, який відображений у всіх таргумах, досить близький до МТ, за виключенням книги Йова з Кумрану.
Євр. таргуми часто цитуються середньовічними коментаторами, а в Равинській Біблії (1517) їхні тексти печатаються повністю рядом з древньоєвр. текстом.
4) Пешітта
Пешітта («проста») – переклад Біблії на ____________________ (східноарамейську) мову.
Так як в Пешітті містяться християнські елементи, виникнення її відносять до 1-2 ст. н.е.
У 4 ст. цей переклад включав всі книги СЗ і апокрифи.
Найстародавнішим із датованих рукописів Пешітти є Лондонський манускрипт, написаний в 459-460 рр.
Древньоєврейське джерело Пешітти є близьке до МТ і містить менше варіантів, ніж LXX, але більше, ніж таргуми і Вульгата
5) Вульгата
Між 390 і 405 рр. н.е. Ієронім переклав Біблію на латинську мову за допомогою єврейських вчених.
Назва «Вульгата» (з лат. «народна) відображає ступінь популярності цього перекладу.
Древньоєврейське джерело Вульгати було практично ідентичне з МТ.
Ієронім, хоча і базувався на євр. тексті, все ж таки часто використовував і LXX - головним чином Орігенову версію, але іноді й інші «рецензії». Крім того, іноді переклад Ієроніма, розходячись і з МТ, і з LXX, узгоджується з Таргумами (юдейськими перекладами).
Переклад використовувався в Зах. Європі в Середньовіччі і в XVI ст. був прийнятий католицькою Церквою на _________________________ (1545-1563) в якості єдиного тексту Свящ. Писання, що володіє нормативним авторитетом.
6) Арабський переклад Саадії
Арабський переклад Саадії (882-942 рр. н.е.) зазвичай вважається останнім із стародавніх перекладів і в той же час першим середньовічним перекладом.
Він включає в себе лише деякі книги Біблії.
Текст, який лежав в його основі був практично ідентичний з МТ.
Саадія також написав великий коментарій до арабського перекладу Біблії, в якому він спростовує хибні тлумачення біблійного тексту, роз’яснює сенс багатьох місць Біблії, які містять, на його думку, вказівки на різні наукові істини, і виправдовує свій переклад філологічно.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:48 | Сообщение # 17 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| ВСТУП У ТЕКСТОЛОГІЮ СЗ
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:49 | Сообщение # 18 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Суть та завдання текстології
Текстологія вивчає походження і характер всіх форм тексту, у даному випадку - біблійного тексту.
Свідки біблійного тексту, які дійшли до нас, в тій чи іншій ступені, відрізняються один від одного. У нас не має основи вказувати на якийсь рукопис як на «той самий» біблійний текст. Серйозний підхід до біблеїстики вимагає вивчення всіх джерел і відмінностей між ними. Отже, порівняння і аналіз текстуальних відмінностей займають в текстології центральне місце.
Завдання текстології – щоб отримати текст, як можна ближчий до оригіналу.
2. Основні фактори, які могли привести до «псування» (технічний термін для позначення різного роду «помилок») тексту:
1) перехід від палеоєврейського до квадратного («асірійського») письма
(напрямок справа наліво)
Зразок палеоєврейського письма - перший вірш Біблії (Буття 1:1):
Першопочатково біблійні книги записувалися палеоєврейським письмом, який був створений на основі протоханаанського письма в 10 або 9 ст. до н.е.
2) незрозумілий почерк,
3) шорсткувата поверхня матеріалу (шкіри чи папірусу), на якому був написаний текст,
4) схоже написання деяких букв (r/d, y/w). Напр.,
Бут. 14:14: wykgx ta qryw Він озброїв своїх домочадців (МТ)
wykgx ta qdyw Він знищив своїх домочадців (Самар. Пятикн.)
5) відсутність огласовки (прочитання). Напр., іноді переписувачі опускали німу алєф, якщо перед нею стояла голосна буква а: географічна назва !a"v.-tyBe / !v") tyB Бет Шеан з’являється у СЗ 6 разів з буквою алєф (Іс.Н. 17:11,16; Суд.1:27; 1Цар.4:12 (двічі); 1Хр.7:29) і 3 рази без неї (1Сам.31:10,12; 2Сам.21:12)
6) нечіткі межі між окремими словами у стародавніх текстах. Напр.,
Бут. 49:19б-20а:
Am=x.l; hn"mev. rvEa'me bqE)[' dgUy" aWhw> та він нападе на п'яти. Про Асира: його хліб буде ситий (МТ)
Am=x.l; hn"mev. rvEa'e mbqE)[' dgUy" aWhw> та він нападе на їхні п'яти. Асир, його хліб буде ситий (LXX)
7) внесення виправлень та змін. Необхідно зазначити, що вторгнення в текст має місце у всіх текстуальних свідках, включаючи МТ і його попередників - протомасоретські тексти. Масорети, а до них – софрім , працювали на порівняно пізньому етапі розвитку біблійного тексту, і, перш ніж вони змогли втілити на практиці свої принципи, які відрізнялися скрупульозністю і ретельністю, текст вже містив спотворення і змінювався упродовж того довгого стародавнього періоду, коли відношення переписувачів до цього тексту не було настільки благоговійним. Тому парадоксальним чином софрім і масорети ретельно зберігали вже той текст, який був вже дещо спотворений.
Необхідно відмітити, що юдейська традиція не визнає наявність помилок в тексті Біблії, який для цієї традиції є МТ. До Реформації наявність помилок не визнавалося і християнством. Тепер протестантство визнає наявність помилок, як і католицизм після енцикліки папи Пія 12 про Заохочення біблійних досліджень, від 30 вересня 1943 р.
3. Основні методи філологічного аналізу тексту
Якого роду критеріями керуються дослідники, вибираючи поправки до тексту?
1) на лат. «lеktiо dеfiсilо» - «віддається перевага складній версії». Якщо ми маємо перед собою різночитання якихось джерел, і одне з них містить якийсь сумнівний елемент, а інше містить спробу згладити його якимось чином, то найімовірніше справа йшла таким чином, що спочатку був більш складний варіант, а потім його спростили.
2) на лат. «lеktiо brеviо» - «віддається перевага короткій версії». Коли є текст в одному варіанті більш короткий, а в іншому більш повний, то ми припускаємо, що дописати до тексту легше, ніж з нього викинути. Тому, в більшості випадків перевагу короткій версії очевидна.
3) Визнається достовірним той варіант, який краще всього пояснює всі інші.
4. Коротка історія критичного вивчення Біблійного тексту
Інтерес до аналізу біблійного тексту виник в перші століття н.е., коли вчені отці церкви співставили євр. текст СЗ з різними грец. перекладами.
В середині 3 ст. Оріген підготував видання СЗ із 6 колонок (звідси назва - Гекзапли), який містив євр. текст, його транслітерацію грец. буквами, а також 4 переклади на грец. мову (у тому числі LXX із вказівками на відмінність від євр. тексту). Його праця була призначена головним чином для внутрішньо церковного використання.
Аналогічним чином Ієронім у своїх коментарях часто порівнює євр. текст з його перекладами на грец. і лат.
Систематичне дослідження співвідношень між різними текстуальними свідками почалося лише у 17 ст. Біблеїстика досягла в ту епоху значних успіхів завдяки появі видань Поліглотт , у яких були надруковані в паралельних колонках тексти різних текстуальних свідків (МТ, Самар.Пят., грец., арам., сірій., лат., араб., у супроводженні лат. версій перекладів, граматичних нарисів і лексиконів цих мов), щоб співставити і порівняти один з одним. Починаючи з 17 ст. всім текстам надавалася рівна увага.
5. Аналіз основних текстів та Сучасні підходи до текстологічного дослідження
Отже, у нас 3 версії тексту СЗ: LXX, МТ і біблійні тексти, знайдені в Кумрані + СП (стосовно Тори). Кому довіряти? Який текст кращий?
Масоретський текст
Докази на користь МТ:
1. Євреї мали цілий список правил точного переписування тексту. Всі тексти, у яких були знайдені помилки, відкладалися в особливе місце. Якщо там уже не було місця, куди класти, вони спалювалися. Тому деякі ярі захисники МТ навіть закидають, що в Кумрані були знайдені саме відкинені тексти, які містили помилки.
2. Вони керувалися бажанням зберегти якомога краще свій текст від нападок противників
3. Ісус стверджував в Мт. 5:18, посилаючись саме на євр. текст («ні одна йота»), коли говорив про захист і виконання Писання.
4. Все ж таки текст написаний на оригінальній мові, а не є перекладом.
5. Ієронім все ж таки віддав перевагу євр. тексту для перекладу на лат. мову (Вульгата), а не грец. Маючи доступ до набагато більше манускриптів, ніж ми, він все ж таки віддав перевагу МТ, в той час як грец. текст вважався тоді богонатхненним.
6. Порівняно більше кумранських текстів відтворюють представників текстів групи МТ.
Не можна стверджувати, що МТ – досконалий текст, так як:
1. Все ж таки спостерігаються різні види ненавмисних помилок переписувачів, хоча вважається що вони не несуть якогось богословського характеру чи сумніву в питанні віри.
2. Також спостерігаються навмисні зміни, які бути внесені равинами (вони навіть самі добросовісно перераховують ряд такого виду поправок) з ціллю виправити фрази, які вважалися для них нетактовними або ж виглядали при буквальному тлумаченні блюзнірськими (кощунственными). При тому помітки вони ставили на полях, а не змінювали сам текст.
3. Текст, який масорети намагалися зберегти, вже мав неточності.
4. МТ не єдиний і цільний текст, але існує в багатьох варіантах.
Септуагінта
Докази на користь LXX:
1. Цитувався апостолами і Христом
2. Використовувався отцями церкви
3. Був перекладений з більш давнього євр. тексту, ніж МТ, а саме з євр. манускриптів, написаних старофінікійським письмом, а не квадратним
4. Деякі розбіжності з МТ є більш реальнішими, ніж у МТ
a. Напр., ріст филистимського воїна Голіафа, проти якого боровся Давид, МТ вказує фантастичний («шість ліктів і п'ядь», тобто 3 м 10 см), у той час як багато рукописів тексту LXX і кумранський манускрипт подає цілком реалістичний («чотири лікті і п'ядь »- 2 м 10 см).
Не можна стверджувати, що LXX – точний переклад з єдиного євр. оригіналу, так як:
1. В Кумрані були знайдені тексти близькі до давньоєвр. джерела LXX, при цьому мають деякі відмінності між собою
2. LXX, як вважають науковці, є перекладом більш філософського характеру
a. Напр., євр. етимологія старозавітного Божого імені Ягве, яке було відкрите Мойсею в неопалимій купині (Вих. 3:14-15), означає передусім «Помічник і Покровитель», Той, Хто активно присутній з віруючим і допомагає йому несподіваним чином. Грец. переклад LXX дає допустиме, більш високе, але все таки тлумачення імені Ягве, переводячи його як «Сущий», тобто Той, Хто існує спочатку і підтримує Своєю рукою все творіння.
3. LXX має вплив єгипетської хронології деяких подій
Біблійні тексти, знайдені в Кумрані:
1. 202 кумранські біблійні рукописи датуються періодом з середини III століття до Р.Х. до початку християнської ери. Таким чином, вони несуть свідчення мовою оригіналу найдавніше більше, ніж на тисячу років, по відношенню до наявних найраніших рукописів МТ
2. Давньоєвр. текст кумранських рукописів деколи відповідає варіанту МТ, в інших випадках - збігається за змістом з перекладом LXX, іноді слідує власному варіантові.
Самарянське П’ятикнижжя
Переваги:
1. Написане стародавнішим письмом (старофінікійським), ніж МТ чи євр. текст,пізніше перекладений на грец. мову
Проблеми:
1. В Кумрані були знайдені тексти, які були стародавніші (прасамарянські) тексти, які мали деякі відмінності від СП
2. СП має вплив асирійської хронології деяких подій
Отже, основні причини вагомих розбіжностей між версіями:
1. Єврейський оригінал тексту, з якого зроблений переклад Септуагінти, відрізняється від того тексту, який згодом утвердився в юдейській традиції як канонічний (Масори)
2. Розбіжності текстів виникли в результаті теологічної інтерпретації: перекладачі відновлювали, на їхню думку, «істинний» сенс перекладного тексту.
До цих двох причин можна додати третю:
3. Септуагінта, крім усього іншого, створювалася як «товар на експорт».
З урахуванням цих труднощів, як же текстуальна критика відновлює оригінальне читання там, де єврейські манускрипти древніх перекладачів дають різночитання або де сам МТ неясний?
Варіанти виходу:
1. Робочим правилом, прийнятим сучасними (більш протестантськими) вченими, є "слідувати МТ,
a. поки він має сенс, і
b. якщо відсутня достатньо велика кількість даних, що свідчать на користь іншого читання" .
c. Використавши всі наявні засоби для розуміння самого МТ і все ж не досягнувши успіху, потрібно потім вивчити свідчення інших манускриптів і древніх версій (при цьому необхідно пам’ятати, що не всі версії мають однакову вагу: оригінал чи копія чи копія з копії).
2. Всі вони, кожен зокрема, є свідками біблійного тексту, тому необхідно розглянути кожного свідка, співставити і визначити,
a. який текст є початковий (особливо в Біблійних текстах, знайдених в Кумрані, якщо є там знайдений цей текст),
b. і від якого з них пішли інші (який має підтвердження ще в якихось текстах).
c. Також при цьому необхідно визначити, чому саме текст був змінений? По якій причині?
3. Емануел Тов пропонує інший варіант. Він вважає, що не існує єдиного оригінального тексту, так як навіть рукописи Мертвого моря доводять, що існує набагато більше версій тексту, крім тих, що ми маємо (протоМТ, преLXX, праСП). Деякі уривки Біблії свідчать про це:
a. Напр., Єремія продиктував своєму писарю Баруху сувій, який містив «всі слова, які я говорив тобі про Ізраїля і Юду і всі народи з того дня, коли я вперше почав говорити тобі, від днів Йосії. До цього часу» (Єр. 36:2).
b. 10 заповідей були вирізьблені на км’яних скрижалях Заповіту (Вих. 34:1). В Вих. 24:4 сказано: «І написав Мойсей всі слова Господа», які відносяться до «Книги Завіту» (Вих.21-23 рр.)
Тобто, одночасно використовувалися декілька текстів, копії яких були знайдені в Кумрані, які і необхідно досліджувати. Він задавав запитання: навіщо порівнювати стародавні тексти з середньовічними?
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:51 | Сообщение # 19 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| IV. Різні підходи до визначення значення тексту
Скільки значень має текст?
1. Антіохійська школа, реформатори і консервативні протестанти вважали:
a. в кожному уривку необхідно вбачати тільки ________________________, якщо тлумач хоче правильно виконати свою справу.
b. Єдине завдання тлумача – якомога зрозуміліше пояснити, що мав на увазі автор, коли писав досліджуваний текст.
c. Тлумач повинен представити текст, а не особисті упередження, відчуття, судження і інтереси. Чинити останнє означає займатися ейзегетикою - «привнесення в» текст того, що читач бажає в ньому бачити.
2. На противагу такого консервативного підходу виступили сучасні богослови, говорячи, що текст має множинний зміст (багатозначність): вони вбачають _________________:
Сьюзен Уиттиг («Теорія про багатозначність», 1977)
«Всі спроби знайти «справжнє або єдине значення» приречені на невдачу, оскільки текст містить багато змістових структур. Необхідно розуміти текст не згідно його синтаксичної і семантичної структури, а згідно багатьох різних способів «актуалізації (застосування)» тексту у нашій свідомості.»
3. Верн С. Пойтресс
Верн С. Пойтресс ставить запитання ребром: «Чи це правда, що завжди є тільки одне, справжнє, значення тексту?» Практично до 20 ст. відповідь була однозначна: «Так, є тільки одне значення, це і є справжнє значення тексту».
Пойтрес не був дуже задоволений такою відповіддю. Тому він запропонував ідею, що існує ще ____________________, яке може встановити компетентні спеціалісти, які володіють достатніми пізнаннями в лінгвістиці і які розуміються в історії. Крім того, він стверджував, що існує також і значення того, хто говорив і значення тих, хто слухав.
Однак, висновок Пойтреса не є досить втішним: «Таким чином, виділення різних типів значень може стати корисним. Але само по собі це нічого не говорить нам про те, яке значення чи які значення повинні вважатися «канонічними»».
Ось в цьому і полягає проблема в усій цій ідеї про багатозначність. Хто розсудить, яке із значень необхідно вважати правильним?
4. У 20 столітті знову відбувся спалах ідеї, що кожне слово в Писанні має декілька рівнів значення, про яких автор міг і не здогадуватися.
Брук Фосс Весткотт (професор Кембріджського університету) писав: «Звичайно ж, я не повинен вважати, що повнота значення була вповні зрозуміла самому автору».
У 1963 році Раймонд Браун запропонував термін sensus plenior (________________________): «Це таке значення тексту, яке, згідно звичайних правил екзегетики, не було зрозуміло представлене у свідомості автора або в його задумі, однак наявність якого у Божому задумі ми можемо встановити за допомогою інших критерій». Сьогодні дана точка зору є досить популярна серед богословів, особливо ліберальних.
Дональд А. Хагнер так висловлюється з цього приводу: «Прийняти sensus plenior, означає визнати, що є ймовірність більшого значення старозавітного уривка, ніж те, яке усвідомлював автор оригіналу, і ніж те, яке можна визначити в результаті строгого граматико-історичного, екзегетичного аналізу. Така природа Божественного натхнення - самі автори Писання часто не усвідомлювали вищого значення та кінцевого застосування того, що вони написали. Це вище значення Старого Завіту можна побачити лише ретроспективно і в світлі новозавітного виконання.»
Для обгрунтування sensus plenior висуваються такі аргументи:
1) 1Петр.1:10-12 очевидно йде мова про те, що старозавітні пророки іноді звіщали те, чого самі не розуміли;
2) Дан.12:8, очевидно, показує, що Даниїл не розумів значення всіх даних йому пророчих видінь;
3) ряд пророцтв не були зрозумілі в момент їх сповіщення (напр. Дан.8:27; Ін.11:49-52).
Ті, хто заперечує sensus plenior, стверджують наступне:
1) прийняття ідеї про подвійне значення Писання може відкрити двері для найрізноманітніших екзегетичних тлумачень;
2) 1Петр.1:10-12 можна зрозуміти в тому значенні, що Старозавітні пророки не знали тільки часу виконання їхніх пророцтв, а не змісту того, про що пророкували;
3) у деяких випадках пророки розуміли значення своїх пророцтв, але не їхнє вище значення (наприклад, Каяфа (Ів.11:50) прекрасно розумів, що краще загинути одній людині, ніж всьому народові, але не усвідомлював вище значення цього пророцтва);
4) в деяких випадках пророки розуміли значення своїх пророцтв, але не їх історичний взаємозв'язок.
Біблійний вчений Брюс Вотер позбавив sensus plenior права називатися змістом Писання: «Прийняття sensus plenior позбавляє біблійний зміст одного з найважливіших елементів, причому до такої степені, що логічно його взагалі не можна назвати змістом Писання».
Отже, залишається одне: триматися того погляду, що текст має одне єдине значення, закладене автором. Хоча, наприклад, Беррі Вудбрідж, доктор богослов’я («Процес Герменевтики: Підхід до Біблійних текстів», 1977), заперечує, говорячи, що визнати це – означає повернутися назад, а це рівносильне «преклонінню перед минулим».
Отже, віддається перевага свідченню самого тексту, хіба що будуть знайдені незалежні, реальні зовнішні свідчення, які підтверджують істинність свідчення тексту. Наприклад,:
договори васалів 2-1 тис. до н.е., літературний жанр яких володіє структурними особливостями, які нагадують деякі біблійні заповіти і навіть майже всю книгу Повторення Закону;
молитва Йони (в. 1-9) написана за зразком вдячного псалму того часу, який складався з 4 частин:
1) вираження вдячності за милосердя;
2) опис пережитого;
3) опис проявленої допомоги,
4) клятвена обітниця надалі служити Господу.
Всі ці пункти є виражені в молитві-псалмі Йони.
V. ГРАМАТИКО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД ЕКЗЕГЕТИКИ
Карл А.Г. Кайль запропонував використовувати екзегетам «граматико-історичний» метод. (Цей метод саме використовувала Антіохійська школа)
Мета даного методу:
– визначити значення тексту, продиктоване граматичними канонами і історичними фактами.
– встановити usus loquendi (з лат. «розмовне використання), тобто специфічне використання слів, характерне для даного автора або його епохи.
Звідси основний принцип: _____________________________________________________
_________________________________________________________________
Цей метод в собі включає історико-культурно-контекстуально-лексично-синтактико-богословську екзегезу.
З чого повинен почати екзегет? З найменших і найскладніших компонентів, як фонеми, морфеми, слова – і потім переходити до більших елементів: словосполучення, клаузи, речення, абзаци, розділи і книги? Чи у зворотному порядку?
1. Контекстуальний аналіз
2. Синтаксичний аналіз
3. Лексичний аналіз
1. Контекстуальний аналіз
Один з кращих варіантів екзегетичного підходу пропонує розглядати деталі крізь призму широкого контексту. Якщо екзегет не бачить початку і розвитку основної думки, маленькі елементи мало що йому допоможуть. Навпаки, якщо екзегету сподобалися якісь фрази чи слова, розібравши їх він тлумачить текст, нехтуючи контекстом, дуже швидко можна потрапити в оману, і ще гірше, навчимо інших цього.
Слово «контекст» складається з двох латинських елементів: con- (префікс «з»-) і textux- («тканий»). Тому, говорячи про контекст, мається на увазі змістова єдність уривка – ті ланки, за допомогою яких уривок виходить зітканим в єдине ціле.
Досліджуючи контекст, необхідно розглянути 4 контекстних рівня:
1. контекст ______________,
2. контекст _____________,
3. ______________ контекст і
4. _____________ контекст.
1. Контекст розділу
Це контекст розділу книги. Крім поділу на глави, книги Біблії поділяються ще на розділи (частини, великі фрагменти) по кілька глав у кожному.
Ціль даного дослідження – виявити загальну ціль і взаємозв’язок окремих частин у розвитку авторського задуму. Тобто, намагатися відповісти собі на запитання: «Чому автор саме так організував матеріал?»
Для того, щоб зрозуміти, як працює машина, нам потрібно її розібрати – кузов, мотор, капот…
Для того, щоб зрозуміти, як «працює» книга необхідно використати такий же принцип – єдність і функціональність усвідомлюються через розуміння зв’язків і організації частин. Тому необхідно розглядати спочатку весь твір.
Тлумач визначає межі розділів книги на основі непрямих ознак. На початок або закінчення розділу, перехід до нового розділу можуть вказувати:
1) Термін, словосполучення, клауза або речення, яке повторюється.
2) Граматичні підказки, напр., проміжні сполучники або прислівники: тому, чому, але, тим не менше, тоді як…
3) Риторичне запитання, іноді присутні декілька таких запитань.
4) Зміна часу, місця або обстановки, особливо в уривках.
5) Звернення, яке вказує на зміну аудиторії, яке часто використовується в епістолярному жанрі.
6) Зміна часу, способу або виду дієслова, а іноді поява нового підмета або додатку.
7) Повторення ключового слова, ідеї або концепції.
8) Рідко тема нового розділу представлена в заголовку. Тоді тлумачу необхідно лише прослідкувати, щоб зміст розділу вивчався в світлі заявленої автором цілі.
Приклади:
1) Основні розділи книги Буття починаються фразою, яка повторюється, «ось родовід (або походження, життя)». У євр. мові використовується те ж саме слово, що втрачається при перекладі. У десяти випадках це словосполучення стає заголовком для наступного розділу. Кожний раз використовується нове ім’я, напр., «ось походження неба і землі» (2:4), «ось родовід Адама» (5:1), «ось життя Ноя» (6:9), «ось родовід синів Ноєвих» (10:1), «ось родовід Фарри» (11:27) і т.д.
2) Соломон використовував повторення в кінці розділів, щоби вказати на 4 розділи в книзі Екклезіаста: «Нема кращого людині під сонцем над те, щоб їсти, пити і веселитися: це супроводжує його у працях в дні життя його, які йому дав Бог під сонцем» (Еккл. 2:24-26; 5:17-19; 8:15).
3) Із повторенням риторичного питання стикаємося в історії з Єлисеєм і Іллею. Сини пророків у Бет-Елі і Єрихоні задавали Єлисею одне і те ж запитання: «Чи ти знаєш, що Господь сьогодні бере пана твого від тебе?» На що він кожний раз відповідав: «Я також знаю, мовчіть» (2Цар.2:3,5). Запитання передує події і завершує кожний епізод в міру наближення моменту підняття Іллі на небо.
4) В книзі пророка Малахії риторичне запитання визначає структуру всієї книги. Використовуючи незвичний розмовний стиль, Малахія починає всі головні розділи з сміливих звернень від лиця Самого Бога і ніби невинного риторичного запитання аудиторії: «Хто, ми? Що ми зробили?» В древньоєвр. буквально сказано: «В чому?» (Мал.1:2,6,7; 2:14,17; 3:8,13) На кожне звинувачення, висунуте Богом Ізраїлю, вони відповідають риторично: «Хто, ми? Ні, не ми!» Така методика допомагає тлумачу знайти основні розділи книги пророка Малахії.
5) Іноді повторюється імператив із зверненням. Хорошим прикладом цього є вступні слова до трьох розділів книги пророка Михея. Кожний раз пророк починає із заклику: «Послухайте» (Мих.1:2; 3:1; 6:1). Перший раз Михей звертається до всіх народів землі. Другий раз – до «голів Якова та начальників дому Ізраїлового». Третій раз – до гір і просить, щоб вони були присяжними засідателями, «слухати» претензії Господа до звинувачуваного, Ізраїля.
6) Заключна частина книги Ісаї (40-66 рр.) організована за допомогою завершальних фраз: «Для безбожних спокою немає, говорить Господь» (Іс.48:22; 57:21 і розширена версія тієї ж концепції в кінці книги в 66:24). Отже, Іс.40-66 поділяється на три основні частини-настанови, кожна з яких містить 9 звернень (ці звернення приблизно співпадають із сучасним поділом на глави).
7) Амос у 3-6 розділах тричі звертається до Ізраїля зі словами: "Послухайте слова цього..." (3:1; 4:1; 5:1). Кожна частина звернення розділена сильним словом "тому":
a. Перша частина представляє заслужене покарання.
b. Друга частина – проголошене покарання.
8) Вістка Огія поділяється на 4 частини-послання, так як проголошувалася в три різні місяці (1:1; 2:1,10,20):
Перше послання: 6 місяць, 1 день Третє послання: 9 місяць, 24 день
Друге послання: 7 місяць, 21 день Четверте послання: 9 місяць, 24 день
9) Аввакума 2:5: „горда людина спокою не знає, як зрадливе вино” – підтема для наступних віршів.
- Горе грабіжникам (в. 6-8):
- Горе пожадливим людям (в. 9-11):
- Горе нечестивим і безсердечним (в. 12-14):
- Горе тим, хто принижує і мучить інших (в. 15-17):
- Горе ідолопоклонникам (в. 18-19):
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:51 | Сообщение # 20 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| 2. Контекст книги
На даному етапі вже можна визначити загальну _______ і _________ книги. Складові частини доповнюють цілісність твору.
У деяких книгах, напр., в книзі Екклезіаста, автор відкрито говорить про свою ціль: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній (всім) людині» (Еккл.12:13). Мета книга Приповістей Соломонових знаходиться в 1:1-6.
Завдання ускладнюється, якщо ціль книги необхідно виявити в процесі аналізу змісту і переходів від розділу до розділу, від абзацу до абзацу. Найскладніше тоді, коли частина, або навіть і вся книга складається з розповідного матеріалу.
Напр., розповідь у невеликій книзі Рут. Відомо, що Рут була важливою для автора, так як вона є частиною генеалогії Давида, про що сказано в кінці книги. Рональд Халс звернув увагу на той факт, що автор книги Рут використовує ім’я Бога 25 разів у своїй розповіді, яка містить 85 віршів. У 9 випадках ім’я Бога зустрічається в молитві про благословення одного з головних персонажів. Цікавим є те, що кожний головний герой хоча б раз стає об’єктом такої молитви. Більш того, автор в підтексті завжди показує відповідь на цю молитву. Отже, можна зробити висновок, що всі великі і маленькі епізоди в житті сім’ї знаходяться у владі Божого провидіння, стаючи частиною історії спасіння. Тема книги Рут – Боже керівництво навіть у найбільш незначних життєвих елементах.
Екзегети виділяють 4 основні способи визначення задуму автора по відношенню до меж розділів і загального задуму твору:
1) Спочатку шукайте зрозуміло виражену автором ціль у передмові, висновку чи в самому тексті.
2) Вивчайте повчальні розділи (заклики, настанови…), щоб визначити, які висновки робить сам автор з фактичних або доктринальних частин тексту. Часто авторські настанови – безпосереднє вираження цілі написання книги.
3) У відборі історичних подій і компонуванні розповідей звертайте увагу на деталі, вибрані автором для даної книги і організовані ним.
4) Якщо не має інших вказівок, тлумач повинен висунути власну гіпотезу про цілі автора у наступному порядку:
a. Спочатку дослідник вивчає тематичні речення окремих абзаців, спостерігаючи їхню роль у розкритті теми даного розділу.
b. Тоді він аналізує теми всіх розділів і зв’язки між ними.
c. Тільки після цього він може запропонувати тему, запропоновану автором.
3. Контекст канону
Завершивши екзегетичне дослідження і визначивши намір автора, ми робимо наступний крок – починаємо розглядати дане вчення в _____________________, зібравши воєдино все те, що Бог говорив на дану тему. Тоді необхідно порівняти цей матеріал з результатами нашого особистого аналізу уривку.
Досліджуючи контекст канону, необхідно пам’ятати, принаймні, про три речі:
1) Нормативність біблійного тексту передує церкві і є для неї фундаментом.
2) Не будь-який текст необхідно розглядати в контексті всього канону. Необхідно пам’ятати, що богослови інколи (особливо з часу Реформації) помилково застосовували принцип аналогії віри, виносячи або, навпаки, привносячи якісь ідеї в тексти, написані раніше уривку, де це вчення представлене найбільш зрозуміліше або навіть вперше. Запозичення концепцій, які з’являються пізніше в Писанні, переміщення їх в більш ранні тексти тільки тому, що обидва або всі вивчаємі уривки поєднані одним каноном – це ознака ейзегези, а не екзегези.
3) Канон не повинен займати місце автора в екзегетичному аналізі. Отже, контекст канону повинен бути присутнім під час підведення підсумків, але ніколи – в якості екзегези.
Приклад:
Зах. 1:3 - заклик до покаяння: „Верніться до Мене, і Я вернуся до вас, так говорить Господь Саваот”
Зах. 1:4 – посилання на пророків, які пророкували про це ж їхнім батькам: «Верніться з доріг ваших злих і з чинів ваших лихих!» Однак вони не послухалися і загинули.
Мал.3:7 – такий же заклик – щоб виконували устави Божі, а саме десятини і приноси.
Як. 4:8: „Наблизьтесь до Мене і Бог наблизиться до вас. Очистьте руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні!”.
Негативний приклад:
Фраза «плескати в долоні»:
1) в Іс.55:12 – вияв радості на добро, похвалу
2) в Наума 3:19 – вияв радості з горя іншого
Якщо застосовувати одне розуміння до всіх текстів, бо використовується така ж фраза – це ейзегеза.
4. Ближчий контекст
Необхідно звернути увагу на ______________ (у поетичних текстах - строф ), з яких складається розділ. Дослідження контексту уривка є схожим на дослідження розділів книги, коли ми хочемо побачити взаємозв’язок один з одним.
Чому автор саме сюди помістив це?
Існують різні види зв’язків між окремими абзацами та ближчим контекстом:
1) _____________________________ – коли записані факти чи події є пов’язані у хронологічному порядку (у часі та просторі) (напр., 1 і 2 Царів).
2) _____________________________ – коли доктрина є пов’язана з якимись історичними фактами чи обставинами.
a. Напр., справедливість Божа в книзі Авакума
3) ________________ – коли дискусії або думки представлені у логічному порядку (у розвитку).
a. Напр., 2Хр. 26:16-21:
i. 16 в. – огляд гріха Узії
ii. 17-20 в. – опис гріха Узії
iii. 21 в. – наслідок гріха Узії
4) _________________ – коли думка залежить від спільності ідей. Тобто, щось, що передує аргументації, може несподівано нагадати про паралельну ідею. В результаті часто з’являється настанова або відступ, тобто, автор ніби відволікається від розвитку думки.
a. Приклад, Вихід 6:14-25 – генеалогія, з першого погляду просто сухий запис родів. Однак, саме дослідження ближчого контексту допомагає зрозуміти, чому саме автор помістив цю генеалогію саме тут.
1) Вих.6:10-12 і 6:28-30 – практично ідентичні у словах: «Скажи фараонові, царю Єгипетському, щоби він відпустив Ізраїлевих синів із свого краю. І сказав Мойсей перед Господом: … Я - необрізановустий».
2) В генеалогії згадані тільки 3 сини Якова (Рувим, Симеон, Левій), а не, як було зазвичай, 12. Це пояснюється тому, що ціль даного родоводу – пояснити походження Мойсея і Аарона. 26 і 27 вірші свідчать двічі про це: «Аарон і Мойсей, це – ті, яким сказав Господь…»
a. Виникає запитання: Чому необхідно було згадувати про Рувима і Симеона?
i. Богослови вважають, що у кожного з них була своя таємниця - вони важко згрішили (Рувим переспав з наложницею Якова, Симеон з Левієм вбили чоловіків Сихему, коли вони були слабкі. Яків, як Рувиму, так і Симеону з Левієм, виніс своє звинувачення.), але все ж таки Бог їх не відкинув і вони залишилися в 12 колінах Ізраїля.
ii. Те саме було і з Мойсеєм. Він також вбив людину і сховався з місця злочину.
b. Отже, відповідь на запитання: «Чому Бог вибрав саме Мойсея і Аарона, не дивлячись на те, що ми знаємо про них? - Ми знаходимо у прощаючій благодаті Божій, яка зливалася них. Не залежно від того, ким вони були, тим не менше, Бог їх покликав.
Ближчий контекст уривку допоможе екзегету зробити правильні висновки.
2. Синтаксичний аналіз
Синтаксис (з грец. σύνταξις «побудова, зв’язок, з’єднання») – це розділ науки про мову, який вивчає ____________________________ речень і словосполучень і ___________________ слів у реченні та словосполученні, властиві тій чи іншій мові, певному авторові, твору.
1. Літературний рід
Основний предмет синтаксичного аналізу – абзац. Однак, перед тим, як починати аналіз абзацу, необхідно визначити рід літератури.
В загальному, біблійні автори використовували 5 основні літературні форми:
1) проза,
2) поезія,
3) розповідна література,
4) література премудрості,
5) апокаліптична література.
Кожна форма має свій особистий стиль, який відрізняється від інших, тому всі вони вимагають індивідуального підходу, який відповідає особливостям роду.
1) Проза (з лат. prosus «прямий, що вільно розвивається») – звичайна мова людей, яка не організована ритмічно, віршовано.
Проза ділиться на 4 категорії:
1. описова проза (розповідь безпосередньо про людей, місця, речі або дії);
2. пояснювальна проза (може відноситися до області юриспруденції, науки, філософії, богослов’я, політики і т.д.);
3. емотивна проза (направлена більше на вираження почуттів, ніж думок);
4. полемічна проза (художні і документальні праці письменників, журналістів, критиків, ораторів і т.д.).
При аналізі біблійного тексту доцільно виділити:
а) промови (проповіді і молитви в прозі);
б) документи (договори, листи, списки, закони, обрядові канони);
в) історичні розповіді (зазвичай розглядається окремо із-за різномаїття)
2) Поезія (з грец. poiesis «творчість») - художньо-образна словесна творчість, ритмічно організоване мовлення.
Поезія займає приблизно третю частину СЗ: окремі місця П’ятикнижжя, майже всі повчальні і пророчі книги написані віршами. Поезія повністю є відсутня у 7-ми книгах СЗ: Левит, Рут, Ездра, Неємії, Естер, Огія, Малахія (5 із 7-ми написані в період після вигнання).
Переклади Біблії, які здійснювалися до кін. 19 ст., ігнорували особливості поетичних розділів Писання. Проте ще Йосиф Флавій звернув увагу на віршовану природу багатьох частин СЗ. Він намагався визначити їх у світлі античного віршування. Подібні ж спроби знаходимо у Орігена, Євсевія Кесарійського, блж. Ієроніма. Але радикальна зміна погляду на біблійну поезію відбулася лише в 18 ст. Англієць Роберт Лоут (Lowth) в 1753 опублікував трактат «Лекції по священній єврейській поезії», де основним поетичним прийомом біблійної мови визнається семантичний паралелізм.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:52 | Сообщение # 21 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| Суть паралелізму полягав:
а) або в синонімічності двох або більше поетичних рядків, коли використовуються близькі за
значенню слова;
б) або в їхній антонімічності , коли використовується прийом контрасту.
3) Історична розповідь – різновид прози. Складність тут полягає не в тому, як зрозуміти сказане, а в тому, як перекинути місток між стародавньою історією і сучасними слухачами. (внаслідок цього часто вдаються до алегоризації історій)
4) Існує два види літератури премудрості:
a. рефлективний, філософський тип, коли великі об’єми тексту поєднуються однією лінією аргументації. У такій літературі на перший план виступають основні життєві питання, а по стилю вона є або полемічна (як книга Екклезіяста), або схожа на звернення вчителя до учня (напр. Пр. 1-9).
b. побутова мудрість. Твори являють собою невеликі промови, часто відмінні і не пов’язані контекстом (Пс.1; 36(37); 48(49); 111(112); Пр.10-31)
Найскладніше класифікувати книгу Йова, Пісні Пісень, однак в більшості їх відносять до рефлективного, філософського жанру.
- Йов у творі, яке є діалогічне по природі (хоча і трохи хаотично), роздумує про проблему зла.
- Соломон, у своїй потаємній розповіді про суламітську дівчину і її друга-пастуха, пише про своє розуміння божественного дару любові в шлюбі.
5) Апокаліптична література (триває дискусія, чи виділяти в окремий самостійний жанр літератури).
Існують визначені елементи, які характеризують апокаліптичну літературу:
а) символізм, зображення ангелів, демонів і істот, які мають змішані риси звірів, птах, людей;
б) формальна фразеологія, яка визначає джерело відкриття як сон або видіння;
в) часті бесіди між пророком/апостолом і небесною істотою, яка відкриває Божу таємницю;
г) опис космічних катастроф і землетрусів;
д) радикальні трансформації, які відбуваються з природою і народами в судний день;
е) вказівка на наближення кінця сучасної епохи і утворення вічного Божого Царства (грядущий Цар помазаний на царство разом з праведниками і залишком Ізраїля).
Стосовно апокаліптичної лексики - пророк часто:
- описує майбутнє в термінах минулого, говорячи про Божі дії в історії;
- використовує елементи мистецтва і культури минулих цивілізацій, щоби оживити прозаїчний формат матеріалу.
2. Абзац
Визначивши природні межі і літературний рід (або роди) вибраного уривку всередині окремої книги, екзегет може починати його вивчення. Зазвичай це текст, який містить один, два або три абзаци.
Абзац – одиниця тексту, яка ___________________________. У ньому найчастіше всього присутня одна тема або описуються події, поєднані однією діючою особою, часом і місцем дії.
Як визначити абзац?
1) Основна характеристика абзацу – __________________, яка часто знаходить вираження у терміні (або концепції), який повторюється.
2) Часто новий абзац починається з ___________________________.
3) У багатьох випадках абзац починається _________________.
4) _______________ в тексті (напр., перехід до нової діючої особи; зміна виду, часу, способу дієслова; зміна місця дії; зміна теми). Індикатором може служити сполучне слово, як сполучник, прийменник або відносний займенник.
5) Часто ідея, яка з’являється в кінці одного абзацу, розвивається в іншому.
Основи аналізу абзацу
Древньоєврейська мова практично майже не використовує перехідних слів, з’єднуючих граматичних одиниць. Тому екзегету необхідно співвідносити клаузи і словосполучення в кожному реченні, організовуючи блочну систему.
Клауза – це група слів, яка включає в себе підмет і присудок і є частиною речення. Клаузи розрізняють в залежності від 1) типу і 2) граматичної функції.
Існує 3 типи клауз:
1) ___________________________ (тобто, будь-яка клауза, яка виражає закінчену ідею і не має потреби в інших клаузах);
2) __________________ (тобто, будь-яка клауза, яка є частиною складносурядного речення );
3) _____________________________ (тобто, клауза, яка не виражає завершальної думки і яка потребує в інших елементах речення (складнопідрядне речення ))
Сполучники, які допомагають розпізнати:
1) складнопідрядне речення:
часові: коли, доки, поки, тільки, ледве, як тільки (добре, коли тебе хвалять)
умовні: якщо, якби (аби), коли, тільки (якби ж я то міг так добре співати!)
мети: щоб, для того щоб, з тим щоб (Марія вийшла, щоб попрощатися із садом)
допустимі: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай (дарма що був останнім)
наслідкові: так що, так що й (малював так, що йому навіть заздрили)
порівняльні: як, ніби, наче, неначе, нібито, начебто (наче пташка, злетів на підвіконня);
причинні: тому що, бо, через те що (повірив, бо)
2) складносурядне речення:
Розділові:
– одиничні - або, чи, хоч
– повторювані аби…аби, чи…чи, хоч…хоч, то…то, ні то…ні то
Єднальні:
– одиничні і, й, та (в значенні і), також
– повторювані і…і, ні…ні (ані…ані)
Протиставні - а, але, та (в значенні але), проте, зате, все ж, однак
Клаузи також діляться на види в залежності від граматичних функцій:
1) ________________ клаузи (будь-яка клауза, яка виступає в ролі іменника, суб’єкту) можуть виконувати функції:
a. Називного відмінку (в євр. мові рідко з артиклем): «А Саулові донесено, що Давид утік» (1Сам.23:13= 27:4)
b. Знахідного відмінку (можуть мати частку tae (ta,) (прийменник прямого додатку): «І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі» (Бут.6:5)
c. Доповнення: «А ось воно правда, дійсна та річ, була зроблена та гидота посеред тебе» (в рос. «И если это точная правда, что случилась мерзость сия среди тебя») (Пт.З.13:14)
2) ______________ клаузи виконують функції прикметника, виступаючи в ролі означення при іменниках.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:52 | Сообщение # 22 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
|
3) ______________ клаузи виконують функції прислівників, направляючи дієсловом, прикметником, прислівником або прийменниковою фразою.
Основні типи прислівникових клауз:
a. Обставинні поки, у той час як
b. Тимчасові коли
c. Умовні якщо
d. Цільові щоб
e. Результативні так що
f. Уступаючі хоча, не дивлячись на
g. Причинні тому що
h. Обмежуючі тільки, якщо не
4) Змішані клаузи існують:
a. Протиставні
b. Екваційні (ототожнюючі, урівнюючі, тобто Х є Y)
c. Клаузи існування (квазі-дієслівні, ніби-дієслівні).
Словосполучення, або фраза – це група пов’язаних слів, яка не містить підмета і присудка (суб’єкту і предиката).
З функціональної точки зору, існують 3 основні типи фраз:
1) Прийменникова фраза (словосполучення без дієслова, яке починається з прийменника)
2) Прислівникова/Дієприслівникова фраза (словосполучення, яке складається з прислівникового або дієприслівникового звороту і виступає в ролі прикметника)
3) Інфінітивна фраза (словосполучення, яке включає інфінітив). Інфінітивні фрази можуть бути:
a. Прислівниковими (управляють дієсловом або іншими частинами мови, які виконують дієслівні функції – «вона планує попробувати»)
b. Ад’єктивними (управляють іменниками і іншими субстантивами)
c. Іменними (виконують функції іменника – «більше всього на світі вона любила одне – кататися на верблюді»)
Основні кроки у праці над абзацами:
1) Виділити тематичне речення;
2) Встановити всі природні межі в абзаці, визначивши акцентні знаки (прийменники, сполучники…);
3) Підкреслити всі з’єднувальні елементи, напр., відносні займенники, прийменники, сполучники, перехідні прислівники;
4) Відмітити елемент, від якого залежить або до якого відноситься вивчаюче слово, фраза, клауза або речення, щоб почати складати механічну діаграму або синтаксичний малюнок.
3. Синтаксична схема
Для того, щоб зручніше було досліджувати абзац як з точки зору його внутрішніх функцій, так і зовнішніх відношень, пропонується використовувати синтаксичну, або «блочну», схему.
Кожне речення, клаузу, і фразу необхідно написати згідно природного порядку тексту (на древньоєврейській мові (мові оригіналу)).
Мета синтаксичної схеми – ___________________ всі речення в абзаці і ____________________ їх так, щоб показати, як вони функціонують в якості одного цілого – абзацу, і ______________ побудову даного абзацу з іншими.
А. Організація синтаксичної схеми:
1) Кожна синтаксична одиниця (аж до найменшої частини, яка представляє семантичну єдність) записується на окремому рядку (це особливо є важливо під час повторення або наявності іншої одиниці, яка виконує схожі функції).
2) Тематичне речення виноситься на поля справа (для древньоєвр. мови).
3) Синтаксичні одиниці, які прямо визначають тематичне речення, записуються з невеликим відступом.
4) Далі робиться відступ для запису матеріалу, яке визначає синтаксичні одиниці.
5) Усі залежні клаузи і фрази прикріпляються до тих граматичних елементів в реченні, якими вони управлять.
6) За допомогою стрілок від усіх залежних синтаксичних одиниць наглядно зображуються зв’язки даних одиниць з відповідними елементами.
Б. Тематичне речення
Ядром будь-якого абзацу є тематичне речення. Зазвичай це речення знаходиться на початку абзацу, однак воно також може бути всередині або вкінці.
У кожному абзаці існує тільки _________ тематична думка (речення) і вона завжди є _________.
В. Незалежні (підрядні) речення
Якщо декілька речень претендують на право називатися тематичним реченням?
Даний феномен може проявлятися в одній із двох форм:
1) Коли не має прямо заявленої теми, а є тільки два або більше тісно пов’язані речення, які між собою рівні семантично і однаково функціонують у межах абзацу.
У даному випадку екзегету необхідно:
- виділити основну тему із декількох незалежних (підрядних) речень в абзаці;
- перевірити, щоб сформульована тема точно виражала зміст усіх конкуруючих речень;
- неявно виражену тему писати в дужках.
Наприклад,
Один в.1 _________________________________________________________
абзац 2 _________________________________________________________
3
4 _________________________________________________________
5 _________________________________________________________
2) Коли два або більше речення разом складають єдине тематичне речення. Тобто, тема в абзаці є заявлена, але вона розподілена між декількома реченнями.
У такому випадку екзегету необхідно винести на поля і взяти в дужки всі речення, які виражають тему.
При цьому необхідно зберігати точний порядок і послідовність речень і клаузів в аналізованому тексті.
Головні речення об’єднуються дужками на полях, навіть якщо на схемі їх розділяють залежні елементи.
Наприклад,
Один в.1 _________________________________________________________
абзац 2
3
4 _________________________________________________________
5 _________________________________________________________
Тему абзацу необхідно виділити, не залежно від того, який метод використовується.
Г. Самостійні (вставлені) речення
Іноді існують самостійні клаузи і речення, які не мають сполучника або з’єднуючої частки, яка б вказувала на зв’язок елемента з іншими реченнями в абзаці.
Якщо в абзаці немає нічого, чому б підкорялася клауза або речення, екзегет повинен поставити їх паралельно з іншою клаузою або реченням (які передують або йдуть опісля), і об’єднати дужкою.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:52 | Сообщение # 23 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| 4. Переходи між абзацами
Провівши аналіз окремого абзацу, дослідник повинен також ретельно прослідкувати зв’язки між абзацами. Інструменти для знаходження розділів і абзаців є такими ж для визначення зв’язків між абзацами.
1) Сполучники, з’єднуючі частки або відповідний вислів.
2) Зміна особи, числа, способу або часу дієслова.
3) Якщо не має явних вказівників, тоді допомагає лексичний малюнок абзаців, порівнявши їх один з одним і знайшовши продовження розвитку тієї ж думки.
Псалом 1:1-6
Характер і його плоди
1. Чоловік, який 1 Блажен муж,
угодний Господу (1-3): що (який)
1) як він себе поводить за радою несправедливих не ходить,
і не стоїть на дорозі грішних,
і не сидить на сидінні злоріків,
2) у чому його насолода 2 та (тому що) в Законі Господнім його насолода,
і про Закон Його він роздумує
вдень
та вночі!
3) які його плоди 3 І він буде, як дерево,
над водним потоком посаджене,
що родить свій плід своєчасно,
і що листя не в'яне його,
і все, що він чинить, щаститься йому!
2. Чоловік, який 4 Не так ті безбожні,
не угодний Господу (4-6):
1) його характер вони як полова,
що вітер її розвіває!
2) його кінець: 5 Ось тому то
не встоять безбожні на суді,
ані грішники у зборі праведних,
а) знання Господа 6 дорогу бо праведних знає Господь,
б) суд Господа а дорога безбожних загине!
vyaih'-yrev.(a; 1
rv<a]
~y[iv'r> tc;[]B; %l;h' al{
dm'_[' al{ ~yaiJ'x; %r,d,b.W
`bv'(y" al{ ~ycile bv;Amb.W
Acp.x, hw"©hy> tr;AtB. ~ai yKi 2
hG<©h.y< Atr'Atb.W
~m'Ay
`hl'y>l")w"
#[eK. hy"©h'w>) 3
~yIm" ygEl.P;-l[;( lWtv'
AT[iB. !TeyI Ay“r>Pi rv<a]
lAB+yI-al{) Whle['w>
`x;yli(c.y: hf,[]y:-rv,a] lkow>
~y[i_v'r>h' !kE-al{ 4
#MoK;-~ai yKi
`x;Wr) WNp,D>Ti-rv,a]
!KE-l[; 5
jP'_v.MiB; ~y[iv'r> WmqUy"-al{
`~yqI)yDIc; td;[]B; ~yaiJ'x;w>
~yqI+yDIc; %r,D, hw"hy> [;deAy-yKi( 6
`dbe(aTo ~y[iv'r> %r,d,w>
3. Лексичний аналіз
Слова і ідіоми – найпростіші із складових блоків мови. Поєднуючи їх разом, автор виражає ту думку, яку він хотів висказати.
Існує декілька причин, чому необхідний лексичний аналіз:
1) _______________________. Зазвичай значення, яке слово набуває в конкретній ситуації, визначається граматичними конструкціями, в яких воно використовується. Напр., слово «віз» може бути як іменником, так і дієсловом. У таких випадках на значення слова вказує граматика, тобто, синтаксична конструкція.
2) Використання слова у повністю новому контексті, в результаті чого передається нове значення. Зазвичай, це:
a. слова ____________. Наприклад, «дошка»: дошка оголошень, паркетна дошка, шкільна дошка, шахматна дошка, прасувальна дошка, дошка для серфінгу, меморіальна дошка, дошка для нарізання (кухня)…
b. ______________ (багатозначні слова). Наприклад, іменник голова може означати:
1) частину тіла людини чи тварини;
2) одиницю лічби худоби (тисяча голів свиней);
3) велику квітку чи плід на кінці стебла рослини (голова соняшника);
4) мозок (роїлися думки в голові);
5) керівника установи об’єднання (голова міжурядової комісії з питань економічного
співробітництва);
6) щось головне, основне (Хліб – усьому голова);
7) розум, свідомість (розумна голова);
8) передню частину групи (голова колони).
Наприклад, якщо робити переклад Біблії з російської мови на українську і всюди, там де є слово
«мир» перекладати як «мир» або «світ», не вивчаючи контекст, буде проблема
Про слова, як і про людей, судять по їхній «компанії». Нам завжди дуже важливо знати, які слова стоять рядом (тобто, утворюють «компанію») згідно задуму автора, який їх написав. Саме автор є останньою інстанцією, якщо мова йде про вияснення значення слів, які він використовує.
1. Авторське значення
Як можна повністю бути впевненим в тому, що мав на увазі автор, коли сам використовував ці слова? Ось деякі загальні принципи, які допомагають у лексичному аналізі:
1) Значення слова визначається, в першу чергу, звичайним слововживанням, яке було прийняте в той час, коли писав автор.
2) Приписуючи слову якесь значення, екзегет має тверду основу, коли сам автор дає визначення наведеного терміну.
Напр., в Осії 1:4-9 дані визначення трьох дітей Осії: Їзреел (Бог розпорошив), Ло-Рухама (непомилувана), Ло-Аммі (не Мій народ).
3) Слово може пояснюватися безпосередньо приєднаною фразою, яка пояснює його.
Напр., Числ.21:16: «А звідти до Бееру. Це той Беер, що про нього сказав Господь до Мойсея: Збери народ, і нехай Я дам їм воду.» Амос в 4:1 використовує метафору «корови башанські» і потім дає визначення, що він мав на увазі.
4) Значення деяких слів можна побачити внаслідок дослідження лексичних та граматичних ознак.
Напр., можна досліджувати, як автор використовує слово в різних частинах мови, при цьому корінь має бути ідентичним. При цьому також необхідно враховувати контекст. (милувати, милостивий, милість)
5) Значення деяких слів можна визначити виходячи із протиставлення або порівняння в контексті. Деякі тексти побудовані в основному за допомогою контрасту.
Напр., Іс.5:20: «Горе тим, що зло називають добром, а добро злом, що ставлять темноту за світло, а світло за темряву, що ставлять гірке за солодке, а солодке за гірке!».
В Пр.19:1 протиставляється убогий до «бідного» (в рос.).
6) Особливістю єврейського віршування, помітною навіть і в перекладах, є віршований паралелізм. Він полягає в тому, що думка автора висловлюється не одразу в одному реченні, а в кількох, здебільшого у двох, які спільно розкривають думку порівнянням або протиставленням, або обгрунтуванням. Це так званий паралелізм синонімічний, антитетичний (протилежний) і синтетичний (узагальнення ).
_________________ паралелізм – другий рядок повторює ідею першого без значних добавлень або скорочень: «Як виходив Ізраїль з Єгипту, від народу чужого дім Яковів, Юда став за святиню Йому, а Ізраїль Його пануванням» (Пс.114:1-2; а також Іс.1:3; Пр.17:4; 20:1; Ос.5:14; Ам.8:10) Дієслова «виходив», «став» - другий раз не повторюються (це є характерна риса для древньоєвр. поезії).
__________________ паралелізм ¬- другий рядок є протиставленням або заперечення думки, яка виражена у першому рядку (протиставлення позитивного негативному, чорне - біле): «Одні колісницями хваляться, а інші кіньми, а ми будемо хвалитись ім'ям Господа, нашого Бога: вони похилились і впали, а ми стоїмо та ростемо на силах» (Пс.20:8-9; а також Пр.10:1; 15:1; 14:34) Тут також деякі дієслова не повторюються у паралельних віршах. Хоча інколи і використовуються дієслова антоніми.
__________________ паралелізм:
i. Друга частина доповнює або завершує думку першої (Іс.1:16-17)
ii. Коли наступний рядок не повторює, але розвиває попередню думку (наростаючий, прогресивний): «Господній Закон досконалий, він зміцнює душу. Свідчення Господа певне, воно недосвідченого умудряє. Справедливі Господні накази, бо серце вони звеселяють. Заповідь Господа чиста, вона очі просвітлює.» (Пс.19:9-10). (Соф.1:15)
7) Екзегету може допомогти ретельне співставлення паралельних місць. В іншому уривку автор може повернутися до розгляду того ж слова (вербальна паралельність) або ж теми (тематична паралельність). Так може статися, що те ж саме слово чи тема використовується однаково, тоді те що зрозуміло в одному контексті, можна використовувати для прояснення того, що не зрозуміле чи сумнівне в іншому.. Але тут необхідно бути дуже обережним.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:53 | Сообщение # 24 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| 2. Терміни, пов’язані з культурою
Існують 2 крайності, коли обговорюються звичаї, особливості культури і біблійні норми:
1) Урівнювати всі положення Біблії, в тому числі її культурні установлення і терміни, роблячи з них нормативне вчення нарівні з будь-яким іншим біблійним приписом.
2) Перетворювати будь-яке твердження Біблії, яке має культурне забарвлення, в звичайний опис ситуації, яка сьогодні не існує.
Ці два підходи служать прикладами того, як не потрібно робити під час екзегези Писання.
Екзегет повинен визнавати культурні аспекти, при цьому не втрачаючи ні каплі божественного відкриття, яке міститься в них.
Що таке культура? Макдональд говорить, що слово kultura першопочатково означало «оброблення грунту для підготовки його до вирощування урожаю». Тепер воно набуло більш ширшого значення; це «сукупність ідей і переконань, система цінностей, які формують соціальне оточення, у якому кожна людина проживає своє життя».
У Пр.22:28 дана заповідь: «Не пересувай вікової границі, яку встановили батьки твої». Чи означає цей вірш, що:
а. Не можна вносити зміни в звичний для нас порядок речей?
б. Не можна красти?
в. Не можна зміщати дорожні покажчики, що показують подорожуючим напрям руху з міста в місто?
г. Ніщо з вище перерахованого?
д. Все вище перераховане?
Боже відкриття в Писанні вибірково використовує культурні матеріали, які були доступні письменникам в їхній час. Наприклад, вони запозичили, видозмінили і дещо по іншому використали такі поняття, як:
- хананейське морське чудовище під назвою левіатан (Пс. 74:14);
- міфічний дракон Раав (Йов 26:12-13; Пс.89:11; Іс.51:9);
- хетську форму договору з васалами (в якості структури завіту в книзі Повторення Закону)…
Деякі екзегетичні принципи для розгляду в тексті термінів, пов’язаних з культурою:
1) необхідно виділити елементи, які відповідають визначеній епосі, культурі, часовим формам, в яких була дана ця вістка. При цьому необхідно пам’ятати, що елемент, який має специфічну культурну форму, може зберігати своє значення для теперішнього часу.
2) Там, де необхідно відділяти культурну форму від її змісту, необхідно користуватися наступними вказівками для виділення неперехідної істини з того, що тимчасове і залежить від обставин:
a) Екзегет повинен розібратися, коли автор просто описує щось і показує обставини для незмінного принципу, а коли він приписує щось для свого часу і для наступних часів. Напр., чи говориться про керівництво і посадах в ранній церкві як про те, чому необхідно буквально слідувати, чи є якісь вказівки, що це лише опис?
b) Екзегет повинен розібратися, чи не вводиться в тексті якийсь богословський принцип за допомогою ілюстрації з культури того часу. Напр., принцип смирення залишається, а вимога, щоб багаті прихожани сідали в церкві на підлозі, щоб бідні могли сідати на лавках, - ні (Як.2:1-7)
c) Екзегет повинен задати собі запитання, чи не може якийсь богословський принцип так само повністю виражатися в наші дні за допомогою якогось іншого культурного еквіваленту. Напр., рукостискання як форма вітання може мати таке ж значення в західних культурах, як святий поцілунок – у східних (1Кор.16:20).
d) Писання також подає науку, коли в іншій історичній ситуації застосовує іншу форму або інше застосування для того ж змісту. Напр., вчення про заборону кровозмішення, яке вимагалось у СЗ (смертна кара). Замість цього НЗ вказує, що після цього необхідно вилучити від церкви до тих пір, поки не буде здійснене публічне покаяння.
3) Якщо вказана причина якоїсь практики або того, що може здатися культурно обумовленим наказом, і ця причина – в незмінній Божій природі, тоді наказ або практика мають неминуще значення для всіх віруючих у всі часи. Напр., Бут.9:6 вимагає, щоб держава застосовувала смертну кару проти всіх, хто здійснює умисне вбивство, «тому що людина створена по образу Божому». Поки всі люди продовжують бути створені по образу Божому, така ж санкція повинна продовжуватися – не в якості компенсації для потерпілої сім’ї, не як застереження для інших потенційних злочинців, не як визволення від джерела неспокою у стривоженому суспільстві, але внаслідок того, що людина створена по образу Божому. У зв’язку з цим у книзі Левит не раз повторюється заклик: «Будьте святі», - після якого йде пояснення: «Бо Я Господь, Бог ваш, святий».
4) У деяких випадках можна застосовувати принцип ceteris paribus (з лат. «припускаючи, що всі інші крім (раніше) зазначених умов залишаються ідентичними») до визначених наказів. У той час, як накази, основані на природі Бога, не допускають ніяких виключень, часто бувають ситуації, коли в залежності від обставин змінюється застосування тих законів, які спираються тільки на слово Бога, яке було направлене до визначеного часу або ситуації. Напр., наказ, щоб ніхто, крім священиків, не їв «хлібів показних» (Лев.24:5-9), був відмінений ради зголоднілих людей Давида (1Сам.21:1-6), і пізніше Ісус посилався на це як на прецедент, коли Його докоряли за те, що Він в суботу виконав невідкладні справи (Мт.12:1-5; Мк.2:23-25; Лк.6:1-4). На перший погляд, здавалося, що тут не може бути виключень, а насправді у даному випадку був застосований даний принцип. Але необхідно зразу ж відмітити, що цей принцип необхідно використовувати обережно і строго обмежено.
5) Особливу увагу необхідно надавати контексту кожного разу, коли екзегет зустрічає елемент, який ймовірно має чітке культурне значення.
3. Тропи і риторичні фігури
Щоб збільшити силу і образність деяких слів, автор іноді свідомо і цілеспрямовано відступає від звичайних законів граматики, щоб створити нові форми або риторичні фігури. Таке відхилення від звичайного або буквального значення слова греки називали тропом (з грец. «зворот»). Римляни називали цей феномен figura («образ, фігура»); звідси «риторичні фігури».
Риторична фігура – це свідомий відхід від звичайних або усталених законів граматики і синтаксису. Це не є граматичною помилкою, яка з’являється із-за незнання або випадково. Риторична фігура, навпаки, є допустимим відступом від звичайного використання слів, яке зроблене з особливою ціллю.
Як визначити, у якому випадку щось сказано фігуративно? Екзегет може керуватися наступними критеріями:
1) Чи виникає невідповідність між підметом і присудком, якщо речення тлумачити звичайним чином? Напр., у твердженні «Бог мій – скала моя» підмет – жива істота (Бог) співставляється з присудком – неживою істотою (скала) (2Сам.22:3).
2) Чи стоїть після образного слово інше, яке пояснює його значення (і тим самим обмежує діапазон його застосування), напр., «вас, що були мертві через ваші провини і гріхи»?
3) Чи стане твердження абсурдним або навіть таке, що суперечить іншій частині відкриття або звичайної будови творіння, якщо розуміти слова у прямому значенні, напр., «ріки (або дерева) плещуть у долоні» (Пс.98:8; Іс.55:12) (звичайно, за виключенням надприродних проявів і чудес).
4) Чи є причина для того, щоб використати риторичну фігуру у даному місці тексту? Напр., чи вимагає текст підвищене вираження почуттів, особливе підкреслення чогось або мнемонічний прийом для передачі змісту?
5) Чи зустрічаються інші приклади використання такої ж риторичної фігури?
Чому люди використовують риторичні фігури?
1) У розпорядженні середньої людини всього від 20 до 40 тисяч слів, щоби назвати, описати і обговорити буквально сотні тисяч окремих предметів, переживань і подій у цьому світі. Із-за недостачі лінгвістичних одиниць ми і починаємо говорити, що настрій у нас похмурий, а столи мають ніжки.
2) Риторичні фігури малюють в уяві читача або слухача картину.
Найкращий сучасний довідник по риторичних фігурах – це книга Буллінгера «Риторичні фігури в Біблії» (1968). Буллінгер каталогізував більше 200 риторичних фігур по грецьких, латинських і англійських назвах, дав їм визначення і навів біля 8 тисяч ілюстрацій того, як вони застосовуються в Писанні.
Ось деякі рекомендації Буллінгера щодо того, як використовувати риторичні фігури:
1) Ретельно розгляньте, у чому суть даного тропу. Що він показує: порівняння, додаток, відношення або контраст?
a. Фігури порівняння:
i. Порівняння – виражене, формальне порівняння двох предметів або явищ.
1. А подібно / як В: «І буде він як дерево…» (Пс.1:3)
ii. Метафора – невиражене порівняння, яке мається на увазі, коли ідея переноситься з одного елементу на інший без явного утвердження, що А подібне Б.
1. А є В: «…звідти Пастир, Твердиня (Бог) синів Ізраїлевих» (Бут.49:24)
b. Фігури додатку:
i. Плеоназм – надлишкове висловлювання, коли використовується більше слів, ніж необхідно, з ціллю певним чином вплинути на свідомість слухачів чи читачів.
1. Бут.40:23: «Та начальник чашників не пам'ятав про Йосипа, та й забув за нього»
ii. Парономазія – повторення слів, які схожі за звучанням, але не обов’язково схожі по змісту.
1. Іс.5:7б: «Сподівавсь правосуддя (мішпат), та ось кроволиття (мішмах), сподівавсь справедливости (цедака) Він, та ось зойк (цеака).»
iii. Гіпербола – свідоме перебільшення для посилення ефекту в мові.
1. Пс.6:7: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обмиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!»
iv. Гендіадіс – використання двох слів для позначення одного поняття
1. Бут.19:24: «І Господь послав … дощ із сірки й огню (= палаючу сірку)»
c. Фігури відношення:
i. Синекдоха – заміна ідеї на іншу, яка пов’язана з нею; таким чином може бути названа частина замість цілого або ціле замість частини.
1. Ам.8:10: «всі пісні…на всі стегна…на всі голови»
ii. Метонімія – заміна одного іменника іншим, який є близький за значенням на основі внутрішнього або зовнішнього зв’язку.
1. Бут.42:38: «…в смутку зведете мою сивину до шеолу!»
2. («що ти стіл благословляєш, ти їжу благословляй!»)
d. Фігури контрасту:
i. Іронія – використання слів у протилежному буквальному значенні.
1. Бут.3:22: «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік (Адам), немов один із Нас»
ii. Літота – применшення одного для підвищення іншого
1. Бут.18:27: «…я порох і попіл» (Авраам сказав для того, щоби підкреслити велич Бога)
iii. Евфемізм – заміна різкого, неприємного або непристойного слова або вислову на більш м’яке, приємне або милозвучне.
1. Суд.3:24; 1Цар.24:4: «він покриває ноги свої (в євр. і англ.)» (тобто його одіж падає навколо ніг, коли він присідає по потребі (в укр.. і рос.))
2) Відшукайте тексти (по можливості того ж автора), у яких використовується така ж фігура. Порівняйте використання і допустимість цієї фігури у даних випадках.
3) Загляньте у всі можливі довідники по риторичним фігурах.
Отже, якщо ви виявили, що цей вислів – риторична фігура, тоді необхідно:
1) назвати її,
2) дати їй визначення;
3) вказати, які особливості в тексті заставляють нас вважати, що в даному місці автор використав образну мову;
4) дати відповідь на запитання: яку ціль переслідував автор, використовуючи образну мову?
Напр., Бут.2:7: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її…». Сказати, що це образна мова, тому що у Бога не має тілесної форми з руками, ротом і іншими органами, - це тільки частина екзегетичного процесу. Наступний крок – визначити значення цього вислову. Ймовірно, цей текст пристосований до нашої слабості. Щоб ми могли зрозуміти, Бог представлений таким чином, ніби Він людина (антропоморфізм). Значення тексту в тому, що Бог справді прямим і безпосереднім способом відповідальний як за зовнішність (вигляд) людини, так і за її життя і дихання.
4. Паралельні місця
Якщо ближчий контекст не допомагає тлумачу вияснити значення тексту, тоді можна скористатися паралельними уривками з інших місць Писання.
Паралельні місця особливо допомагають тлумачу у тих ситуаціях, коли слово незрозуміле або контекст проливає досить мало світла на дане питання.
Існує два різновиди паралельних місць:
1) Вербальні паралельні місця – це випадки використання одного і того ж слова у подібному словосполученні або по відношенню до цієї теми. Напр., День Господній кожного разу описується однаково: це „день темноти та темряви” (Йоіля 2:2; Амос 5:18-20; Соф.1:7,14-18). Однак небезпечно вважати:
a. що кожне місце, де використовується це слово, є паралельним до всіх інших;
b. що між уривками існує смисловий зв’язок тільки тому, що слово зустрічається ще раз у такому контексті.
2) Тематичні паралельні місця – пов’язані подібними фактами, темами, висловами або вченнями, хоча слова, фрази і речення у досліджуваному уривку можуть бути іншими (книги Самуїла, Царств і Хронік; Пс.13(14) і Пс.52(53); Пс.17(18) і 2Сам.22; Пс.95(96) і 1Хр.16). Найчастіше, невелика відмінність у словах – не результат спотворення тексту, але навмисний підбір слів таким чином, щоби допомогти аудиторії зрозуміти особливий смисловий нюанс, який автор вкладає у цю тему.
3) Однак не всі тексти, які мають певну схожість між собою, є паралельні один одному. Напр.,:
a. Вислови у Пр.22:2 («Багатий та вбогий стрічаються, Господь їх обох створив») і Пр.29:13 («Убогий й гнобитель стрічаються, їм обом Господь очі освітлює») здаються ніби однаковими. Однак було б неправильно вважати, що гнобитель – це і є багатий, тільки тому, що в обох віршах є слова «бідний» і «стрічаються». Також не можна прирівнювати дієслово «створив» і «освітлює». Створення і освітлення – різні дії, хоча і те і інше здійснює Господь.
|
|
|
| |
| love | Дата: Четверг, 10.05.2012, 07:54 | Сообщение # 25 |
|
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 4499
Репутация: 12
Статус: Offline
| 5. Ключові богословські терміни
Багато слів або зразу ж, під час першого використання, або пізніше набували настільки велике значення, що ставали пізніше частиною богословського вчення. Весь контекст, у якому слово використовувалося у попередньому випадку, робить це слово ще більше значущим у його новому контексті. Новий автор, ймовірно, згадував все, що раніше вже було визнано як частину даного слова, і це служило основою для того, що він повинен був сказати згідно відкриття Божого. Ці слова особливо важливі в текстах, які передають месіанську доктрину і доктрину спасіння. Напр., «сім’я», «раб», «святий», «паросток», «земля», «спокій», «спадщина», «дім (династія)», «день Господній», «страх Господній», «вірити», «прощати», «застава», «примирення», «відкуплення» та багато інших.
Отже, слова – це будівельні блоки, з яких складається значення, яких не можна виривати з контексту.
----------------------
Підготовка до проповіді – це процес, який повинен розпочатися з тексту Писання і який повинен мати перед собою ціль таке проголошення Слова, яке покаже значимість для сучасної ситуації, при цьому ні на йоту не відступивши від першопочаткового значення.
|
|
|
| |
